- "Джоне", розкажи, будь ласка, про історію проекту “Є”.
- У 1995 році проект “Є” якось так виник дивним чином... Дивним, бо ми зібралися із Маркіяном та Шурою (Маркіяном Іващишиним та Влодком Кауфманом. – М.Т.). У нас була така нічна розмова із горілкою і закускою. Я приїхав тоді, пам’ятаю, з Кракова, мав такий настрій щось робити. А всі ходять і ниють: немає грошей, немає грошей... Я кажу: “Грошей і так, і так немає. То краще щось робити і не мати грошей, аніж нічого не робити і нічого не мати”.

Отож, сиділи ми тоді за черговою пляшчинкою (я не кажу, що ми були п’яні), точилася дійсно приємна розмова. І ми вирішили зробити такий проект, задіяти багатьох музикантів. Річ у тому, що музиканти дуже закомплексовуються у групі, в якій грають: вони кожного дня бачать ті самі обличчя, втомлюються від певних відносин одні з другими, вони загерметизовані, наперед знають, хто що зараз зіграє. Відтак група починає ніби існувати, а не творити. Тому хотілося подивитися, що можуть зробити музиканти поза групою: взяти їх і струснути, щоб вони подивилися на музику іншими очима. Зробили таку велику мішанку...

Взяли барабанщика із одної групи, басиста - з іншої, які, можливо, разом ніколи не грали, але їм є що сказати. Окрім того, трапляються такі групи, в яких є диктатор. Він вказує музикантам, що грати, вони чемно виконують. Але кожен музикант удома десь там займається, отримує якусь інформацію, дивиться відео-школи, ноти з інтернету, і йому немає, фактично, де себе показати, і в групі його це не влаштовує, скажімо, але група є, вони разом грають... У цьому ж проекті ти мав прийти і одразу показати, що вмієш, як займався, ніхто тебе ні в чому не обмежує і не стримує. У проекті 1995 року ще була така мішанка, що співпрацювали “зірки” і люди, які ще зовсім не грали на великій сцені. Наприклад, “Океан Ельзи” - гурт, який тоді грав не більше року, а з ними виступав Паша Крохмельов (клавішник “Братів Гадюкіних”) і Тарас Чубай грав... Тобто їм це було цікаво.

Якщо вже проводити паралель і забігти на сьогоднішній проект, то так само Юрко Лаврін, молодий хлопчина, якому 18 років, потрапляє в таку обойму музикантів, сформованих, із певним авторитетом, і він, я вже бачу, підтягується до певного рівня. Із того хлопчиська виросте щось серйозне.

Я не знаю, що із ним буде завтра-післязавтра, чи він буде в музиці, чи ні. Таким чином, цей проект мав на меті акумулювати все, що відбувалося в 1995 році. У ньому було задіяно 50 осіб. Як згадаю, то було, в принципі, жахливо: 50 чоловік, море горілки, студія “Лева” (кімната 4х4!), всі приходять, усі готові грати, питають, що їм тут грати, а я, чесно кажучи, розгубився... Ситуація просто вийшла з-під контролю. І ще терміни притискали. Тобто це було щось неймовірне.

Із цього проекту вийшов фактично якийсь-такий... мутант (ні, це не те слово), щось таке дивне, він почав обростати: той те зіграв, той - те, барабанщик - ще інше... Це був майже вертеп. Великий казан, у якому то все варилося: музика, люди... В принципі, воно вийшло. Те, що ми зробили в той час, актуальне і є на часі.

- Цьогорічний проект “Є” – продовження?
- Гадаю, що так. Але це продовження більш розсудливе, тобто тут немає такого духу авантюризму, хаотичності, тут вже є певна зрілість.

- Тоді однією з концепцій проекту був показ андерґраунду, а тут?
- Так, тут є теж, у принципі, свій андерґраунд. Мені дуже приємно, що я випадково дізнався, що у Львові є прекрасні групи, нормальні, світлі голови: це “Ґодо”, “Чорний Вересень”. Останню групу я почув у Мар’яна Приступи на уродинах, він робив такий маленький сейшн... Я був приємно здивований: вийшли дві дівчини та два козаки, нормально так відіграли. Я собі подумав, що за нормальної музичної структурі у Львові це би могла бути група модна і популярна. Щодо “Ґодо”, то тут мені дуже допомогла ваша музична мультимедійна енциклопедія, бо інформацію я шукав там насамперед.

- "Джоне", чому така назва – “Є”?
- Ну, бо воно “Є”. “Є” - і все. Тут немає ніяких претензій, жодних пантів, воно “Є”, хочеш - не хочеш. От “Є” камінь, лежить собі...

- Яке майбутнє буде в “Є”, можеш спрогнозувати?
- Я не Кашпіровський і не Нострадамус... Мені просто приємно щось робити, приємно усвідомлювати, що є нормальні здорові сили у Львові. Мене вже просто дістало, що всі виїжджають до Києва, розумієш... І виїжджають вони до того Києва, нещасного, це місто вже стогне від тих талантів, які з валізами та клунками їдуть та їдуть, пакують той Київ, пакують... А потім дивишся, вони за півроку-рік стають “сталічними” і говорять про львівський саунд, як про матюк якийсь. Я таке чув. Я хотів довести насамперед самому собі, що у Львові - все гаразд. Звичайно, воно десь трохи й болото, булькає ще...

- То ти довів собі?
- Я собі довів просто, що тут бракує відповідної інфраструктури, яка би все це розкручувала. Львів - от подивися на ці будинки - дихає історією... А що ти можеш у Києві придумати хорошого?

- Яка в тебе улюблена композиція в альбомі?
- “Пастух Пустай”.

- Тому що ти там можеш експериментувати як арт-роковий музикант?
- У принципі, це єдина композиція, де я дозволив собі трошки “відірватись”. Я для себе робив свідомо комерцію, маю на увазі цей альбом. Я вже всі свої миші позаганяв по кутах, а це – єдина пісня... вона як п’єса вийшла. Це навіть не пісня, а якийсь міні-короткометражний художній фільм... Але мені також приємно в проекті, що всі, хто його робив, ніби готові до того були. Вони очевидно чогось очікували...

Цікаво те, що всі музиканти між собою не контактували, а безпосередньо зі мною (у цьому проекті). І всі приходили: “О, дійсно, так гарно пісня вийшла, вона буде найкращою в альбомі”. Від “Терції”, я, взагалі, чесно кажучи, “припух”. Із Дональдом я працював уперше, тобто ми з ним знайомі сто років...

Я підійшов до Ромчика Калиновського, кажу, що от є такий варіант, на що він мені відповів: “Немає питань, давай, робимо, експериментуємо”. За що я вдячний йому і всім, хто брав участь у цьому проекті. А ще Дональд мене здивував як інструменталіст: він так гарно записав партії пісні “Діва Обида”! Вони (“піккардійці”) у студії настільки драйвували, як на якомусь концерті, як на “Уемблі”.

Ми стояли із Богданом Стефурою, з яким ми цей альбом зводили, я дивився, як вони цей альбом писали і викладалися на повну. Тому це чути в пісні, відчувається, що там присутній оцей драйв.

- Що найбільше “вставляє” в музичному експерименті?
- Свіжість. Але поки робиш. Коли ж я почав уже зводити матеріал, мені стало нудно: я вже не можу то слухати, мені противно, кожна нота дратує...

- Що надихає писати музику?
- Що надихає? Не скажу навіть...

- Музи, львівська екзотика?..
- Напевно. Те, що музи тут на кожному дереві висять, то правда.

- В одному інтерв’ю ти сказав, що бас-гітара – це серце музики. Як серце може побачити лише хірург, так і бас-гітару та барабани чують лише музиканти (хірурги) або музичні гурмани... У тебе навіть якийсь тост є з цього приводу...

- Зараз я дуже багато спілкуюся із моїм колегою та другом Всеволодом Дячишиним (бас-гітарист “Плачу Єремії”), у нас із ним існує тост “За кочегарку!” Адже на лідерів, здебільшого фронтменів, вокалістів припадають 90-100% уваги. Тобто є певна градація (то не я придумав): вокалісти, потім ідуть гітаристи, барабанщики і саксофоністи, бас-гітаристи

– в останню чергу. Хоча це люди, які на собі все тягнуть, але, чомусь, непомітні. Так ось, ці люди виконують найбруднішу роботу в групі, того й - “За кочегарку!”

- Стільки років із бас-гітарою, не втомлює?
- Всеволод недавно випустив “сольник” (я шалено втішений, що допоміг йому зробити запис), у якому він показав можливості бас-гітари. Всеволод - людина фантастичних можливостей. Але йдеться про те, що мене вже не стільки цікавить бас-гітара, як композиція... Я вже втомився від бас-гітари. Я чим далі в неї заліз, тим більше зрозумів, що нічого в ній не розумію, і тому мені треба було щось змінити (як я казав про групи). От коли так замикаєшся у певному середовищі, треба щось змінити. Я вирішив спробувати себе як мультиінструменталіст. Тут немає надскладних чи технічних партій, але воно якось усе в’яжеться, чіпляється одне за одним, і разом, на мій погляд, виходить не найгірше.

- Що заважає творити? Матеріальні проблеми – раз...
- Ні, матеріальні, ні... Деколи заважає безвихідь, коли ти не віриш у те, що ти робиш. Так, тоді це дуже заважає. У мене цей проект складався так хаотично, я особливих зусиль ніби і не докладав, якось так воно само в’язалося. Зустрічав когось випадково, як, наприклад, було із Кузьмою. Я випадково йому подзвонив, кажу: “Андрію, давай”. - “Давай”. Славко Вакарчук передав фактично вже викінчений трек на мої уродини (26 червня. – М.Т.), а це, будемо вважати, офіційне завершення альбому... ніби подарунок.

- Я тебе вітаю також, до речі, можеш пригадати, що тобі такого цікавого побажали?
- О, мій День народження святкували щось тиждень, усі щось бажали, вітали...

- "Марафонський” тиждень?
- Так, щось такого. Приємно, що приїхав Олег Розумовський, на якого ми довго чекали. Це ще мій колєга по “Клубу Шанувальників Чаю”. І якось так сталося, що всі зустрілися. Приїхав Володимир Добрянський із тої своєї Каліфорнії... Передзвонив. Поспілкувався із Сашком Ксенофонтовим. Тобто це – найкращий подарунок, що вони всі тут зібралися.

- У тебе багато друзів, а ворогів?
- Так, друзів багато, а ворогів... У принципі, не знаю. Можливо, десь і є ті, що заздрять, хоча там абсолютно немає чому заздрити...

- Якщо не музикантом, то ким би ти був?
- Я б ніким не був.

- Це як?
- Ні, ну, мені не цікаво. Я маю диплом інженера-електрика, закінчив Львівську політехніку, але я жодного дня не працював за спеціальністю, то не моє... Я би був ненормальним диверсантом, зробив би якусь пакість, і всі мали би проблеми...

- Ти любиш музику в собі? (Із твоєї цитати: “Треба любити не себе в музиці, а музику в собі”).
- Та то не моя цитата, але її треба дотримуватися. Це вже перифраз: “Треба любити не себе в мистецтві...” Я гадаю, що це правда.

- Що врятує світ? Напевно, для тебе - не краса, а музика...
- Я думаю, що ми врятуємо світ. Якщо ми самі не врятуємо в собі світ, то крім нас ніхто його не врятує.

Ти погоджуєшся, що музикою дуже легко маніпулювати людиною?
- Музикою?

- Так.
- Я погоджуюся. Мій колєга, який мене і назвав "Джоном", Остап Карпінський (фактично 20 років ми із ним колєгували і далі колєгуємо, кожного дня бачимося)...

- ...то саме він тебе назвав "Джоном"?..
- ...так, бо я був втомленим, худим, із довгим волоссям і круглими окулярами. Схожий, мабуть, на Леннона. Тож, Остап поставив мені Team Kvinson (моя улюблена група й досі), і я, пам’ятаю, десь відлетів... Мене не було, поки музика ця грала...

- Ти гадаєш, твоя музика впливає на підсвідомість?
- Я не знаю, але мені би хотілося цього.

- Твій альбом - психоделічний, як на мене...
- Психоделічний? Ну, я намагався всю психоделічність звідти забрати, бо мене звинувачували в тому, що я цим зловживаю... Слава Богу, що з’являється якість. Тоді з’являється і внутрішня сатисфакція. Бо жодного запису перед тим я не міг слухати, щось постійно дратувало: там – барабани заголосно, там – ще якась історія. А тут все так зробилося гарно...

- Але закиди були?
- Так. Не пам’ятаю, хто сказав: “У неплодоносне дерево ніхто каміння не кидає”. Я думаю, що це правильно. Якщо ти не будеш нічого робити, тебе ніхто не буде нічим закидати.

- У тебе був період, коли ти не любив поезію, скажімо, за радянських часів. У проекті “Є” використано тексти здебільшого поетів: Андруховича, Неборака, Римарука, Покальчука, Лепкого та ін.
- Я не те щоб не люблю... У мене, дійсно, була така історія, що мене примушували вчити, а в мене - дуже погана пам’ять. Маю добру пам’ять на запахи, звуки, обличчя, але дуже погану - на текст, надзвичайно погану. А коли дитину у шостому-восьмому класі примушують вчити ті тексти, рано чи пізно з’являється якась відраза. Всі діти собі бігають, у футбол грають, а ти сидиш і вчиш. Зараз у мене є дуже багато колєг-письменників: і Юрко Покальчук, і Юрко Андрухович, і Віктор Неборак, й Ігор Римарук. Ми зустрічаємося, розмовляємо.

- Ти читаєш під музику?
- Ні.

- Бо, знаєш, багато поетів пишуть під музику, наприклад, Андрухович свої “Перверзії” писав під старовинну європейську музику, зокрема Вівальді.
- Я музики взагалі не слухаю. Богдан Стефура, із яким ми працювали над цим альбомом, працює звукооператором, так, як я, всі ми слухаємо музику з ранку до ночі - робота така. І мені було дуже смішно, коли я йому зателефонував: “Богдане, що робиш?” А він: “Ти не повіриш – слухаю музику”. Розумієш, я вже за день її стільки наслухаюся, що ввечері приходжу додому і хочу просто подивитися телевізор, навіть звук вимикаю, щоби було тільки відео, сама картинка.

- Як тобі пишеться музика до фільмів?
- Я можу не бачити навіть картинки, вона якось виникає інтуїтивно чи як... Не знаю, як вона виникає... Остап каже, що це дуже візуальна музика, та, що роблю...

- "Джоне", ти побував у багатьох групах, багато чого пережив, перепробував. Чого ти навчився і що взяв у кожній із них? Гадаю, ти і далі навчаєшся та продовжуєш пошуки...
- Так, продовжую. Мені зараз дуже подобається група, яка ще не має назви, тобто хлопці, із якими я зараз працюю: Шура Бригадир, Андрій Надольський, Іван Небесний, Мар’ян Козовий – дуже талановиті хлопці. Що я від них беру? Я думаю, що це рівноцінно: як даю, так і беру. Музика мені подобається, коли, наприклад, зігралася нота одна, гітарист почув – взяв другу ноту, той – третю, і воно починає чіплятись одне за одне, і з цього виходить щось таке... власне, і виходить музика. Що я взяв із “Півнів”?

Там я працював найдовше і зараз працюю. Це питання мене загнало в кут, якщо чесно... Що я взяв... Та щось узяв, напевно... Трохи ми їздили, трохи пережили із ними. Я тримаюся думки, що яким би геніальним не був молодий виконавець, але він мусить пережити щось, втрати, неприємності. За тебе твоє життя ніхто не переживе, а музика – це вже відбиття твоїх переживань, які ти мусиш, як коньяк, вистояти. Витримка має бути, мені так здається. Так само із “Чайниками”, і з “Півнями”, і з тими, з ким я працюю, - це і є певна витримка.

- Питання на фантазію: яким би було для тебе друге слово (за Біблією першим було слово, і це слово було “Бог”)?
- Напевно, “Є”. (До речі, для Андруховича таким словом би було “Бу-Ба-Бу” - хто чим дихає. – М.Т.)

- Що би ти сам собі побажав на майбутнє?
- Мені, в принципі, вже нічого не хочеться: все, що хочу, я маю. Себто в мене, нарешті, є повна гармонія з собою. Побажав би я собі не впадати в депресію, вона зжирає дуже багато енергії та позитиву.

- Хіба гармонія не заспокоює, не припиняє нові пошуки?
- Це не та гармонія, що я ходжу, як пельмень, задоволений життям, у мене стоїть, що там, Порш, у мене золотий унітаз у хаті, басейн, із кожної кишені по сто баксів стирчить. Це духовна гармонія. Я от у гармонії, коли постійно щось нове відбувається. Бо коли щось перетворюється на рутину, то тоді треба розпочинати черговий проект “Є.

- Тобі в проекті сприяла “Дзиґа”, що можеш про неї сказати?
- Так. “Дзиґа”– це щось таке складне, про яке неможливо одним словом сказати. У мене бувають моменти, коли я дуже злий на Маркіяна, у нас із ним відбуваються речі, в яких ми не знаходимо спільного. Але рано чи пізно настає момент, важкий і переломний в моїй долі, коли мене ця доля завжди зводить із Маркіяном.

Таким чином і він, і, відповідно, “Дзиґа”, кардинально змінюють все, що було до цього. Так було в 90-му році, коли я закінчив свій “політех” нещасний, тинявся без роботи і зустрівся із Маркіяном. Він мене тоді підтримав і якось так спрямував. Зараз, 2003-го року, коли пройшла купа часу, я теж вперся в якийсь кут: не знав, куди йти, - і знов якось випадково (усе відбувається випадково!) з’явився Маркіян і “Дзиґа”. І що би там прикре не говорили про “Дзиґу” (вона часом робить помилки, але ніхто ніколи не помиляється, якщо нічого не робить), я вважаю, що вона, фактично, єдина організація, яка щось робить у Львові з мистецтвом.

- Гадаєш, аналогів в Україні немає?
- Думаю, немає. Це могло бути тільки у Львові: воно певним чином є чимось таким “кухонним”, як розмова на кухні, щось інтимне.

- Ідеологією “Дзиґи” є просування андерґраунду...
- Я не знаю, я просто роблю свою справу. “Дзиґа” – це таке явище у Львові, яке не дає, щоб нас усіх затягнуло у те болото, щоб вже нічого там не булькало. Однозначно, “Дзиґа” тримається на Марекові: він там, як вулкан, сидить, щось у ньому постійно булькає, вариться, він постійно на-гора видає якісь ідеї, щось він акумулює біля себе. У нього відбуваються якісь такі цікаві речі, які потім трансформуються у певні проекти та акції, музичні штуки. Ще Шура Кауфман, теж perpetuum mobile. Уся команда, ви... Такі оптимісти, які ходять, усе знімають, фіксують. Ви робите відео, я намагаюся зробити музику.

- Щоб ти подарував “Дзизі” на десятиліття?
- “Дзиґу”!

- Велику і платинову?
- Велику і платинову, якусь, а в ній золоту рибку, яка би їхні всі бажання виконувала.

Невеличкий “бліц”
(відповідати треба було миттєво)

- Біле чи чорне?
- Чорне.

- Коти чи собаки?
- Коти, бо маю дві кішки в хаті. Ще рибки і черепахи.

- Мажор чи мінор?
- А, септакорд якийсь.

- Юність чи зрілість?
- Зрілість.

- Слава чи гроші?
- Славогроші.

- Любов чи кохання?
- Та-а, хай буде що-небудь.

- Троянди чи конвалії? Нарцис?
- Ні, не нарцис. Ірис.

- Зима-весна?
- Осінь однозначно. Навіть літа не треба.

- Значить, дощ, а не сніг?
- Так.

- Ніч-день?
- День.

- Жайвір-сова?
- Жайвір.

- “Було”, “Є” чи “Буде”?
- Напевно, “Є”, треба бути вже послідовним.

- Хобі?
- Та-а, я все рівно збрешу, то скажу: рибки.

- Книги чи сон?
- Сон.

- Улюблена страва?
- Як я скажу: пельмені, то скажуть, що я якесь одоробло...

- Вода-вогонь-земля-повітря?
- Та повітря. Будемо вже трохи якимись повітряними.

- Чай чи кава?
- Була кава весь час. Тепер – чай. Зелений.

- Міні чи максі?
- Та вже міні хай буде, якщо то про спідниці...

- Білявки-брюнетки?
- Руді.

- Золото-срібло?
- Срібло. Однозначно.

- Дон Кіхот чи Санчо Панса?
- Хай буде Санчо Панса.

- Зуб за зуб чи підставити іншу щоку?
- Відрубати іншу ногу.

- Поезія чи проза?
- Проза.

- Слово чи мовчання?
- Мовчання.

- Сіль чи цукор?
- Перець.

- Очі чи губи?
- Очі.

- Завтра чи вчора?
- Нині.

- Гітара чи жінка?
- Гітарожінка.

- Місто чи природа?
- Місто.

- Шкідливі звички?
- Всі кинув. І пити, і курити...

- Музика - не шкідлива звичка?
- Може, і є. Напевно.

- Бути чи не бути?
- Та бути вже краще.