- Проект – цілком нормальне явище, яке зробив "Джон", - відповідає на мої запитання Михайло із Харкова. - Наскільки я знаю, він почав займатися ним ще кілька років тому. Це свого роду підсумок того, що він робив багато-багато років. І водночас - це логічне продовження проекту, який здійснив ще у 1995-му. У ньому він зібрав багато, якщо не цілу сотню, львівських музикантів. І, власне, його музичні ідеї були часто поштовхом до різних композицій, напівімпровізаційних сейшнів.

Базою тоді були тексти поетів 30-их років. Тепер ніхто нікого не стримував у підборі текстів. Знову ж таки, мені приємно, що в альбомі є добрих чотири-п’ять пісень, які вже раніше виконував “Мертвий Півень”, із яким "Джон" уже теж добрих років десять (щонайменше) вже працює. Це важливо для мене. І кльово було, що з’явилася якась така прикольна річ із моєю участю, написана "Джоном", для якої я підібрав вірш Костя Москальця, - і все це вилилося у дуже навіть симпатичну пісню. Вона мені дуже подобається. Приємно співати те, що тобі подобається.

- Як ти познайомився із "Джоном"?
- Усе почалося з того, що були собі молоді та “зелені” “Мертві Півні” та вже крутий “Клуб Шанувальників Чаю”. Якось, ми разом зустрілися у клубі львівського університету. Ми (“Мертві Півні”) тоді пробували робити свої демозаписи в акустичному варіанті, а вони вже були та-а-а-акі чуваки: у них був пульт, мікрофони тощо. Ми прийшли спробувати зробити собі демонстраційні записи, так і познайомилися. Може, щоправда, і раніше. Але це – найяскравіший спогад... Потім воно пішло і поїхало. Далі “Чайники” мали інше приміщення, а потім був період, коли ми кілька місяців жили разом в одній хаті. Це було досить весело: "Джон" вставав зранку і дуже фантастично смажив картоплю з усілякими прибамбасами. У "Джона" - неабиякі кулінарні здібності.

- Ти можеш скласти якийсь психологічний портрет "Джона"?
- Це найважче, на що можна відповісти. Ну-у-у-уа-а-а... він... бр-бр-бр-бр... (Ці звуки неможливо передати на письмі. Барбара це вміє. – М.Т. ) ...дуже важко мені все скласти в купу... Із "Джоном" ми вже настільки добре знайомі, що це так, як в добрій сім’ї. Тобто коли вона є, і ти розумієш, що так воно і має бути...

- Михайле, ти можеш впізнати "Джонову" музику?
- Напевно. Я думаю, що навіть якби (тьху-тьху-тьху, не дай, Боже) я десь поїхав чи він десь поїхав, я б його не бачив п’ять років, а потім якби мені до рук потрапив альбом, виданий, нехай, у Токіо, із "Джоновими" піснями, і я б не знав, хто це грає і хто там співає, я б все одно відчув, що до того причетний "Джон", і це напевне. Це такий спеціальний "Джонів" настрій. Хоча насправді, він десь глибоко-глибоко оптиміст.

- Чого ти навчився під час роботи над проектом?
- Насправді, це було продовження того, що ми робили раніше, окремо чи разом. Просто це вже новий рівень, якщо порівнювати і з першим проектом “Є”. Це вже люди, які стали, щонайменше, на пару днів дорослішими, професійнішими і т. д і т. д. Зрештою, це зустріч тих самих людей, але на трошки якісно іншому рівні. Тобто ми вже знаємо щось трохи більше, ніж ми знали тоді. І це знання чи відчуття ми якось реалізовували... тобто ми про це говорили... тобто навіть не говорили, а вкладали в музику.

- Що б ти побажав "Джонові" на майбутнє?
- У-у-у... Я думаю, що я йому це особисто скажу. Не зупинятися.