- Чим для
Вас цікавий Джонів проект “Є” і чому Ви берете (і вже
брали 1995-го року) у ньому участь?
- Участь – це надто голосно сказано. Я просто присутній
у цьому проекті як автор слів, до яких Джон компонував
свою музику. Складалося так, що ці слова писалися колись
давніше, потім Джон натрапляв на них і в нього виникало
таке бажання – покласти їх на музику. Моя „участь” полягала
хіба в тому, що я не забороняв йому цього робити. Бо
мені подобається, а місцями дуже подобається його музика.
- Чим відрізняються, на Вашу думку, два проекти
“Є”, що їх розмежовує вісім років?
- Ці вісім років, безумовно, не минули даремно. Джон
розвивався як музикант, розвивалися й інші виконавці
цього проекту, деякі з них за цей час поставали зірками
(чим був, скажімо. „Океан Ельзи” в 95-му році?), само
собою шліфувалася і вдосконалювалася техніка. Мені здається,
новий альбом значно багатший і рафінованіший, значно
професійніший. Останнім часом я не завжди розцінюю „професійність”
мистецького проекту як безумовно позитивну рису, але
саме тут той випадок, коли це позитивно. Це в доброму
сенсі професійна робота.
- Що дала Вам особисто і, можливо, чому навчила
співпраця із Джоном над цим проектом? Щось такого незабутнього
залишилося?
- Не варто забувати про „Мертвий півень”, в якому грав
Джон і з яким ми зіграли декілька спільних акцій. Для
мене найбільш незабутня – виступ у Нюрнберзі на одній
з відкритих сцен, під час фестивалю Bardentreffen улітку
того ж 1995-го року. Я трохи декламував під їхню музику,
а трохи співав. Добре було відчувати за спиною Джона,
він надійний, не фальшивить. Я це кажу в найширшому
сенсі.
- Ви можете впізнати Джонову музику з-поміж
іншої?
- Швидше за все ні. І це добре свідчить про неї, про
Джонову музику. Вона непередбачувана.
- Ви колись писали під Джонові речі? Що вони
на Вас навіюють, маніпулюють Вами?
- Я не можу писати під музику моїх друзів чи принаймні
знайомих. Я просто заслуховуюся нею – і все, що я збирався
записати, просто втікає від мене. Тому я, хоч і завжди
пишу під музику, але добираю для писання музику, так
би мовити, „далеку”. Жодних особистих прив’язаностей.
- Як Вам “Трава” в інтерпретації Джона і “Ґодо”,
а також “Пастух Пустай”?
- Дуже добре. Колись мене заскочив зненацька вибір
Джоном саме цих текстів. Але ми ніколи з ним цього не
обговорювали – чому він саме це вибрав для своєї музики?
Зрештою, ми провели з ним не так багато спільного часу
дотепер. У Чубаєвому вокалі з „Пастуха” я врешті дочекався
виразної і правильної артикуляції слів і звуків, слухачеві
не треба спеціально нашорошуватись, аби почути, про
що там співається. У „Траві” вокал міг би бути енергійнішим,
і, сказати б, маскуліннішим, але нічого, й так непогано.
- Коли і як Ви познайомилися із Джоном?
- Усе той самий „Мертвий півень”. От відтоді, як він
почав у них грати (а коли це, до речі, було?), ми й
познайомилися. Недавно мені подумалося, що з них усіх
Джон єдиний, хто не покидав музику і не переходив до
якоїсь іншої сфери. Усіх кудись там позмивало хвилею
з палуби, а він вистояв.
- Охарактеризуйте, будь ласка, Олега: можливий
психологічний портрет.
- Інтроверт. Із тих, які чинять згідно з німецьким
mehr sein, als schein – бути більшим, ніж здаватися.
Відчуває таємні поштовхи буття до тонкощів, вельми нюансована
натура, що безумовно присутнє в музиці, яку він робить.
У той же час – прекрасне почуття гумору, не фонтануюче,
а – оскільки інтроверт – заглиблене, приховане від тих,
яким не догнати.
- Що би Ви хотіли йому побажати на майбутнє?
- Це той випадок, коли бажають „залишатися собою”.
Бо це передбачає все подальше і все найкраще.
|