- Як група “Ґодо” потрапила в проект
“Є”?
- Як і все у цьому житті – випадково і спонтанно. Відомо, що випадковість
– це неусвідомлена закономірність. Тобто ми там повинні були бути.
Він нас знайшов і нам запропонував.
- Чим, на твою думку, актуальний цей проект саме зараз, хоча
більшість задіяних у “Є” впевнені, що цей проект – проект на майбутнє?
- Будь-що хороше у творчості чи ще десь повинно бути націленим
на майбутнє, а не на минуле. І, відповідно, воно повинно відповідати
актуальності часу, в який зроблено. Як на мене, те, що я чув (щоправда,
не все), є абсолютно актуальним і сучасним. Це музика сучасності,
яка часом навіть випереджає ту музику, яку творять в Україні і
яка трохи відокремлена від Заходу. Бо спочатку ми жили в “совку”,
потім – в “постсовку”, а нині - взагалі не відомо, як це називається.
Але ми, очевидно, не в Західному світі. А музика, зокрема рок-музика,
- це Західна культура.
- Джанко, ти можеш впізнати музику "Джона"?
- У нього дуже чітке (з того, що я чув, і з його власних творчих
речей, непоширених) уявлення про власний стиль. Тут дуже відчувається
атмосфера і мислення. Якщо у будь-якій творчості присутня особистість,
то це вже хороша творчість... У музиці та й в усьому, що робить
"Джон", особистість дуже відчувається. Він може ставити
такий свій лейбл...
- Йому закидають, що музика є психоделічною, що він може
маніпулювати слухачем...
- Це, зрештою, близьке і групі “Ґодо”. Така психоделіка, момент
сходження з розуму, але момент усвідомлений, момент хаосу. Але
контрольованого. У будь-якому випадку творчість – це вже момент
божевілля, коли ти доходиш до такого стану свідомості, де закінчуються
закони, і ти можеш робити все, що хочеш. Але головне – піймати
цей стан, оцю межу, бо власне на ній починає відбуватися щось
дуже цікаве.
- Гадаєш, "Джон" зловив цю “межу”?
- Я не можу аж так прямолінійно сказати, що він зловив... Це відчувається.
Завжди.
- Як ти познайомився із "Джоном"?
- Заочно я постійно був на концертах, бачив його, а персонально
поспілкуватися вийшло лише після того, як він знайшов нас і запропонував
зробити пісню.
- Це було несподіванкою для групи?
- Чесно кажучи, так. Спочатку. Пізніше ми зрозуміли, коли ближче
познайомилися, що у нас багато подібного у підході до творчості.
Наприклад, та сама психоделіка, про яку ти говориш. Щодо маніпулювання
людьми... Якщо мистецтво не маніпулює людиною, то це не мистецтво.
Якщо ти виходиш із виставки таким, яким ти і прийшов на виставку,
то це погана виставка. Якщо ж ти виходиш зміненим і вона в тобі
щось зачепила, то щось відбувається. У цьому, напевно, якась є
велика місія мистецтва – змінювати людей. Але водночас це певна
зброя. Коли люди стоять на концерті і слухають тебе, то тут є
певний момент відповідальності. Відповідальності перед тими людьми,
для яких ти щось робиш, бо ти можеш підштовхнути їх до чогось
доброго, але й так само до чогось поганого. У рок-музиці є багато
історій про те, як на концертах люди вмирали: якась там тиснява,
вбивства, самогубства... Те саме було із “Нірваною”, і з “Бітллз”,
і з “Ролінґ Стоунз”, з усіма великими групами.
- Можеш окреслити психологічний портрет "Джона"?
- Упевнений у собі, творчий, сильний чолов’яга, який знає, що
робить, знає, чого він хоче, і знає, що треба зробити, щоб те,
чого він хоче, здійснилося. Що, зрештою, довів цей проект “Є”,
який має відбутися. Якщо замислитися: який то величезний масив
роботи! А якщо замислитися із самого початку, до реалізації проекту:
“О-о-о, так то, насправді, нереально! Зібрати стількох творчих
людей, зробити якесь відео, презентації, інтерв’ю, концерти”.
Тобто тут присутній певний момент шаманства. Деяким людям це вдається,
а деяким - і поготів. "Джон" – це та людина, якій це
вдається. Він це довів, і я дуже радий з того, що у Львові є такі
люди, і їх є багато. Бо людей, які щось реально роблять, є, взагалі-то,
дуже мало. Є люди, які й вірять у те, що роблять, але ні виставок
немає, ні кіно, ні музики.
- Знаєш, "Джон" сподівається, що “Є” надасть групам
можливість “розгерметизуватися”, реалізувати свої приховані можливості...
- Так, звичайно. Це можливість спробувати зробити те, чого ніколи
не робив. Тут є один момент. Коли ловиш себе на тому: а-а, на
фіга то все я можу і сам зробити... А другий момент: а що тобі
– слабо? Ми себе на цьому і зловили, тобто ніякого вагання не
було, ми одразу вирішили, що будемо робити пісню, але такий острах,
безумовно, був. Бо вже є пісня. Вона вже “Є”. Як її можна зробити
по-інакшому? Це дуже цікавий момент. У нас в голові сиділа та
пропозиція, і десь так на репетиції реалізувалася, а-а-а, так,
поки я не списав слова. Бо все у світі завжди гальмується через
дрібнички: поки не списав слова, поки не прийшла група, поки не
був той настрій для групи... А на репетиції ми почали робити щось
абсолютно відсторонене від головної теми, щось зовсім інакше,
потім все це зовсім дивним чином переплелося і відбулося як пісня.
- Чого ти навчився під час співпраці із "Джоном"
у цьому проекті?
- Я черговий раз “в’їхав” у багатопластову поезію Андруховича.
Одна річ - читати її (і читав її, і був у нього на вечорах), але
коли її співаєш, то оцінюєш цю поезію зовсім по-іншому. Чесно
кажучи, слова мене просто “завернули”. “Трава, яка прийшла за
нами...” – цього достатньо. Які образи народжує одна маленька
поезія! Я черговий раз відчув, що таке, дійсно, є поезія, коли
у кількох рядках сконденсовано масу всього, що можна постійно
по-різному розуміти і бачити. Я в ній побачив якийсь закинутий,
старовинний, розвалений будинок, у ньому проростає трава. Щось
живе проростає на мертвому... ці переплетення... образ трави...
що в’ється в ущелинах каміння... Дуже потужно.
- Що б ти побажав "Джонові"?
- Я думаю, що бажати йому нічого не треба, він все має, а чого
не має - матиме. Він мені уявляється такою людиною, яка досягне
поставленої мети. Головне – не розгубитися у своїх прагненнях.
Але все-одно хочу йому побажати нових проектів, аби люди, які
є біля нього, продовжували його розуміти та цінувати як творчу
особистість та людину. Я чув масу його речей, які не мають ніякого
поширення. Є така штука, наприклад, коли письменники пишуть щось
виключно для себе, їм просто не доходять руки занести це у видавництво;
насправді цим уже повинен займатися менеджер чи ще хтось... А
в "Джона" є дуже багато персонального матеріалу, який
мені дуже сподобався, і я би хотів мати це вдома на CD. Так-от,
бажаю йому, щоб всі ці речі, написані два-п’ять років тому, щоб
він їх зібрав до купи і видав. Зрештою, цей проект – це крапля
в морі його творчості.
- Джанко, що тебе пов’язує із “Дзиґою”, окрім проекту “Є”?
- Я пов’язаний безпосередньо із “Дзиґою” ось уже два роки, хоча
знайомі ми заочно давно. Користуючись нагодою, хочу привітати
це об’єднання і побажати йому довголіття і благополуччя. Сама
“Дзиґа” в мене асоціюється із Маркіяном Іващишиним, яка, власне,
на ньому і тримається. Він – поважний чоловік, який дуже багато
зробив у місті Львові і не тільки. Познайомився я із “Дзиґою”
тісніше саме завдяки радіо “Ініціатива”. Ми вже були знайомі із
Михайлом Барбарою, який тут працював, із Романом Чайкою. Всі ми
знайшли контакт із “Дзиґою” яко творчі люди, особистості. У нас
було таке неформальне угрупування “Метро”, видавали такий андеґраундний
часопис, який подарували Маркіяну, Барбарі. Очевидно, що вони
оцінили нашу роботу, і, напевно, їм це сподобалося. Коли ж з’явилося
радіо, вони із нами безпосередньо сконтактувалися і запропонували
взяти участь у створенні радіостанції. Для нас це було ніби показником
на височенному рівні. Адже це сама “Дзиґа” і сам Маркіян! Радіо
було вибухом, такого ще ніхто до того не чув. Чесно кажучи, у
мене був такий острах: чи люди зрозуміють “інакшу” музику, не
подібну на ту, яку вони всюди чують, чи вони доросли до неї. Тож,
так, як немає другої такої “Дзиґи” на Україні, так немає і другого
такого радіо “Ініціатива”. Окрім того, групу “Годо” часто запрошували
на концерти, був навіть якийсь період, коли Маркіян нам “конкретно”
допоміг. За це йому велике-велике спасибі.
- “Дзиґа” ставить планку для митців, як гадаєш?
- Так, і, очевидно, на той час ми досягли того рівня.
- Що б ти подарував “Дзизі” на десять років?
- Зараз, я подумаю... просто є речі матеріальні і нематеріальні...
Якщо говорити про перше, то я би подарував їй багато грошей, щоб
вона, знаючи, що відбувається в усіх проявах мистецтва у Львові
та в Україні, вміло і розумно розподіляла кошти. Я гадаю, це би
була мистецька революція в Україні... Хочу ще побажати, щоб акцій,
які створює об’єднання було більше, а ми їх можемо і будемо підтримувати. |
