Пані Катя, розумію, що подібні питання Вам вже приїлись, але розкажіть як така унікальна формація, як «Гудаки» зібралась до купи?
Та зібрались дуже просто. Треба було звітний концерт давати у Києві до 10-річчя незалежності України “Вам звітує Закарпаття”. Я мала співати, а наші музики виступати із народними мелодіями. Як завжди грошей не вистачає щоб у Київ їхати, мені треба би було когось наймати, щоб підігравав і їм якогось вокалу шукати… Так і вирішили два виступи об’єднати у коротку спільну програму. Так і виникла ідея грати разом. Ну а концерт тоді вийшов взагалі – «калхоз на сцені».
Як Вам за кордоном виступається – більше для душі чи більше для грошей?
Нє, коли публіка вдячна, то це основне. Звичайно прикро, що там бачиш вгодовані німецькі писки, які справді слухають і отримують задоволення від справжньої народної музики, навіть не розуміючи слова. Як зайчик шоколадний стрибає. А в нас всім байдуже до свого. Навіть в тому ж Селищі всі йдуть на діскатєку слухати «Чьорниє глаза». Я коли чую серед гір якісь там «белиє рози», то мене просто тіпає.
Те, що «Гудаки» є весільними музиками знають всі, а чим у житті ви займаєтесь окрім музики?
Та газдуємо потроху. Василь Рущак, ударник, у музичній школі в Селищі вчитилює. Василь Тишлер, наш контрабасист є відео оператором. Володя Короленко взагалі народився на Кіровоградщині, закінчив консерваторію, а тепер грає на цимбалах з різними колективами. А Михайло взагалі унікальна людина, таке враження, що він зі скрипкою народився. Ну а так, у ті дні, коли не грає, то по господарству порається.
А з вашим менеджером-сопілкарем та австрійцем Юргеном у спілкуванні проблем не виникає?
Та він все чудово розуміє. Правда в нього є одна класна риса, яку треба перейняти. Якщо Юргену щось не подобається, він каже «та я нічево нє слишу». А що хоче, то чує. Німець-німцем, але пунктуальністю не хворіє.
Чим для Вас є «Гудаки»?
«Гудаки» – це весільні музики через яких співають традиції.
А часто оказії на весіллях трапляються?
Тепер ні, а раніше жодне весілля не обходилось без бійок. Ну але люди в нас файні, музик не чіпають, тільки треба було паузи робити щоб нарід вивільнив емоції і далі міг слухати. Ми і у Швейцарії на весіллі грали. Зробили сюрприз для наших знайомих швейцарців. Таку забаву завалили, що танцювало все весілля. Потім ще довго молоді дзвонили і дякували.
Якби Бог Вам дав можливість зробити власний етно-фестиваль і зібрати на ньому будь-яких «зірок», кого би запросили там виступати?
Я би не зірок збирала. Я б зібрала бабусь, є в нас ще у кількох селах такі бабусі, які можуть своїм співом душу розворушити. Вони такі «трогатєльні»: старенькі і святі люди, по років 70, але так переймаються життям і музикою, що нам би так.
Зрозуміло, що Ви мусите їздити по світах і дома буваєте не часто, а як газда ваш ставиться до того?
Він сам у минулому музикант, так що розуміє. Він радіє, що я займаюся тим, що мені приносить задоволення. Із хатньої роботи майже нічо не роблю. Впринципі розумію, що колись це закінчиться і сильно боюся того часу.
А во собі бдете газдувати, чим погано?
О, з мене така газдиня, що ой-йой-йой. Та нє ніби, хоч корзини плести я вмію, все-таки в Ізі живу. Це село, яке заробляє на лозоплетінні.У нас спокон віків кошики на продаж роблять. Навіть легенда є, що назву селу подарувала угорська цариця Ізабелла. За ніч їй у нашому селі обплели усю карету і вона віддала йому частині свого імені «Іза», а сама почала підписуватись просто Белла.
Можете згадати найбільш екстремальний виступ?
У нас майже всі виступи екстремальні – ідеш і навіть не знаєш що буде, яка сцена, аудиторія... Згадую того року у Шешорах доводилося переодягатися в плалатці «армійській» і люди ходять туда-сюда. Але Шешори – просто супер, стільки молоді у вишиванках ніколи не бачила. Та й приймали нас дуже класно, але на сцені стояли хвилин двадцять поки озвучку зробили.
А розкрутитись, зайнятись комерцією чи, принаймні,і до Києва перебратись не думали?
Булий такі варіанти, пропонували нам. Але для мене це не прийнятно. Мені взагалі виступати на сценах не надто важливо, жива музика має душу, коли ти співаєш серед людей. Я просто не донесу людям пісні, якщо займатимусь комерцією, а не тим до чого душа лежить. Найкраще, що може бути в житті – це з хорошими людьми сісти за стіл і заспівати.
Якою була Катя Шпеньович в дитинстві?
Такий собі «хлопчик-зірвиголова»: я тільки голову разів сім розбивала. А потім відмазувалась «що ви з мене хочете, я ж дурна, у мене весь інтелект витік». Любила навигадувати і набрехати сім мішків гречаної вовни. Я була бешкетниця. але не «безпрєдєльніца». А, ще тимурівські бригада організовувала. Ми робили теракти на нашій вулиці – малювали червоною фарбою зірки на воротях. Потім всі думали на циганчат (я на циганській вулиці жила).
Ну і на завершення зовсім просте запитання: що може врятувати світ?
Не відриватись від свого коріння і не залізати з головою у чужу культуру.
Писали Юрко ВовкоГон та Марічка Скира
