Прогулянка “Парком Українського періоду”
У “Дзизі” відкрили фотоперформенс художників з Івано-Франківська Ярослава Яновського та Весели Найденової.

Митців, яких обиватель часто “копає” за їхню незвичність, але все одно зацікавлено йде дивитися, що вони покажуть цього разу.
А у Львові Ярослав Яновський і Весела Найденова презентують фрагменти декількох своїх попередніх проектів, об’єднані під назвою “Парк Українського періоду”, або “Музей радіації-3”. Мова про одне із сучасних арт-дійств, де автори пробують досліджувати “вічні теми” – культуру та людину, техніку та людину, гендерні відносини, час і простір на екологічно чистих територіях в Україні та Німеччині. У перспективі, стверджують художники, чудовим місцем для всіляких арт-проектів могла б стати сумнозвісна зона. Та й узагалі вони вважають, що “Чорнобиль-ленд” перетвориться на улюблене місце екстремального відпочинку. В майбутньому. А наразі пробують сказати, як усе в житті поєднується. Зокрема, ландшафт із мистецтвом.

Цікаво, що “Парк Українського періоду”, власне, почався ще наприкінці 1990-х із проекту “Ландшафт”. Тоді на прохання Ярослава Яновського своє бачення взаємозв’язку місцевості та мистецтва письмово виклали Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрко Іздрик та інші відомі люди: певні їхні тексти супроводжують виставку тепер.

Зокрема, Тарас Прохасько пише: “Найбільше спільного у мистецтва з ловами. Полюванням. Гонитвою. Спогляданням і колекціонуванням трофеїв. Потім – прирученням і розмноженням тих, кого змучився переслідувати...” Фотопроект “Парк Українського періоду” саме і є тими ловами, де розставлено сіті на підсвідоме людей, їхні комплекси та психологічні проблеми. І трофеїв, на жаль, завжди буває багато.

“Цим проектом ми хотіли сказати, – прокоментувала “Газеті” Весела Найденова, – що мистецтво актуальне завжди, але його потрібно розуміти. Це водночас виклик суспільству та заклик до нього: “Дивіться, що діється насправді!” А діється те, що з людей раптом починають лізти їхні збочення, потаємні думки та нездорові інстинкти, яких вони намагаються позбутися, приписуючи нам їх. Маю сказати: те, що робимо, в Україні (на відміну від західної Німеччини, де наша виставка мала дуже гарні відгуки) більшість людей сприймають доволі агресивно. Особливо в рідному Франківську. Мені навіть намагалися заборонити викладати в Інституті культури та мистецтв Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, де я працюю. Але оскільки вже зробила такий творчий крок-виклик суспільній псевдоморалі, то ніякі чужі збочення не змінять мою свідомість”.

“У нашому суспільстві, на жаль, середній рівень підготовки до сприйняття авангардного мистецтва є дуже низьким, – сказав мистецький куратор “Дзиґи” Влодко Кауфман. – Оскільки багато років на це мистецтво було табу, то тепер воно потребує наполегливої пропаганди, щоб люди звикали, що можливості подачі мистецьких ідей є значно ширшими, ніж звикло вважають. Найцікавіші проекти відомих у Європі творців, на жаль, на теренах Львова не мають популярності. Але їх усе одно треба показувати і потрібно пробувати робити щось самим...”

Ярина Коваль