Концерт київсько-франківської групи “Фактично Самі” та львівської “Годо” мав би відбутися ще у розпал “помаранчевої революції”. Окреслений тоді під назвою “Вбий у собі Покемона”, виступом лише “Годо”, цього тижня він таки втілився у життя уже в дуеті. Щоправда, сумнів, що Карпа таки не приїде, залишався до останньої миті, допоки не побачила її за ноутбуком, на якому Ірена самозаглиблено щось набирала, водячи пальцем немов курсором мишки і привертаючи тим до себе всезагальну увагу.

Попри очікування, демократичні ціни, рекорду з відвідування того вечора не сталося. Проте ті, хто таки прийшов до “Ляльки” не жалкували про це жодної миті. Почали, звичайно, з групи “Годо”, яка останнім часом не так уже й часто тішить львів'ян своєю з'явою у рідному місті. Адже вокаліст команди Олег Васильєв (Джанко) нині мешкає у столиці, куди перебрався у пошуках хліба насущного. Такий от конфлікт життя і мистецтва, що виник через народження у нього первістка. Чи не тому дорослішання та мудрішання групи, викликане іншим, не таким максималістським, ставленням до життя, нині відчувається і у старих, колись таких “відірваних”, агресивних і амбітних композиціях. А власне нового, через вище означені обставини, у творчості “Годо” не так уже й багато. Вокаліст у Києві, решта музикантів у Львові... Поодинокі репетиції... Хоча це зовсім не завадило групі відіграти повноцінний емоційний концерт, а публіці реагувати на їхні пісні з незникним інтересом, азартом і (як не дивно з огляду на час) невмираючим захопленням.

-- Олеже, розкажи, де поділася група „Годо”?

-- Ми нікуди не ділися, просто життєві обставини змусили вокаліста, себто мне, поїхати заробляти грошей. Коли у мене народилася дитина, я вирішив бути справжнім пацаном, щоби моя родина не бідувала. Від цього, зрозуміло, постраждала творчість. Але що поробиш, таким є вічним конфлікт життя і мистецтва. Я тепер постійно мешкаю в Києві, час від часу буваю у Львові, ми проводимо репетиції та раз на рік даємо концерт. Якийсь внутрішній конфлікт збудив у мені момент динаміки. А це вимагало зміни обставин і людей навколо мене. Мені стало до нестями нудно у Львові, отож...

-- Чим ти займаєшся у Києві?

-- Збираю пляшки, ночую на вокзалі. Чому б ні? У Львові якось менше пляшок.

-- Решта хлопців залишилися у Львові. Чи, бува, не сформувалася в столиці нова команда музикантів навколо тебе?

-- Я мав досвід спілкування з київськими музикантами й укотре переконався, що життя у Львові значно глибинніше спонукає музиканта до творчості справжньої. Київ -- це мислення форматом, шоу-бізнесом і зароблянням грошей. Перш, ніж щось сказати кожен думає, які наслідки це матиме для нього персонально. Перш, ніж щось зробити думає, чи буде це комерційно успішним, чи дадуть на це гроші. Ніхто не думає про те, щоби зробити пісню, яка ллється, перепрошую, з душі. Адже насправді географічні питання не є аж настільки суттєвими. Вони обмежують музиканта, а я проти цього. Ми ростемо, змінюємося. Хоча зіграли сьогодні три нові речі, але наші старі пісні звучать також по-новому. Якщо раніше вони були більш панковими та агресивними, то тепер вони спокійніші та збалансованіші. Для мене це є ознакою еволюції групи, а не регресу.

Коли тобі 18-ть, ти ображений на цей світ і мрієш когось побити, з'ясувати стосунки. У двадцять бажання тлумитися зникає, але з'ясувати стосунки так само хочеться. А коли в тебе народжується дитина, усвідомлюєш, що насправді з'ясовувати стосунки потрібно із самим собою.

-- Ви наразі все ще молоді музиканти, але як думаєш на майбутнє, чи вдаватиметься Тобі поєднувати родину із музикою?

-- Твоє питання є абсурдним, бо бачиш перед собою приклад, якому це вдається. Те, що у нас дуже зрідка відбуваються концерти у Львові насправді свідчить про наше снобське ставлення до цього міста. Ми намагаємося не так часто тут виступати, але якщо виступати, то вже на повну силу. Нам не потрібно доводити львівській публіці, що ми досі існуємо, що ми щось робимо. У нас всіх поменшало самовпевненості. Музика – це річ, яка більше вимагає, ніж дає.

-- Чимало нельвівських музикантів дорікають Львову у провінційності. Мовляв, ми закопуємо самі себе у яму. Що скажеш?

-- Це правильна думка. Творчим львів'янам необхідно їхати з рідного міста, щоби розвиватися. Для творчості потрібна динаміка, а у чотирьох стінах вона аж ніяк не може виникнути. У Львові все відбувається за своїми законами. Зрештою, провінційність -- то передусім спосіб мислення.

-- Це вже друга спроба виступити разом із „Фактично Самими”. Чим вони є такими симпатичними для вас?

-- „Фактично Самі” – сильна група, яка заслуговує на увагу і музикантів, і людей, які не мають стосунку до музики. Вони близькі нас по стилю і по духу. Минулого разу концерт не відбувся, бо Помаранчева революція й так зірвала башту усім. Карпа сказала: „Чуваки, усі їдуть до Києва, а ми будемо їхати з Києва до Львова?”. Ми зрозуміли.

-- Оскільки ви з хлопцями не так часто збираєтеся на репетиції, удосконалюєш своє таланти наодинці?

-- Я постійно співаю, наче Бйорк у „Танцюючій в темряві”. У мене весь час якісь мелодії в голові. Я шукаю себе, як будь-яка творча людина. Я навіть не можу сказати, чи хотів би прожити у Києві решту життя. Так сталося, що і Львів мені не цікавий, і Київ вже не цікавий, і Амстердам також не цікавий... Чого я хочу, так це записати альбом.

****

... А тим часом Карпа підводила очі у “ляльківському” туалеті, після чого у кедах і з черевиками в руках рушила на сцену. І хоча останнім часом Ірені, з огляду на підписання славнозвісного мільйонного контракту, а відтак – частіших, регулярніших виступів, закидають хворобу попсовості, у “Ляльці” її присмаку зовсім не відчувалося. Зате видно було, що Карпа хоче вразити. Своєю зовнішністю (біла спідничка а-ля “дама” поверх джинсів і глибоке декольте), епатажними текстами, які часом більше походять на словник матюків, ніж на пісні, експресією порухів і жестів... І хто зна, де тут закінчується правдива Карпа з потребами вилити душу і починається спрямована на популярність (хай і з такого незвичного ракурсу) співачка, яка добре знає як влучити у пройму душі слухача. Та й, зрештою, тут не обов'язково проводити риску між відвертістю і грою. Принаймні, допоки одне й інше однаково подобається публіці.

Інтервю з Іреною Карпою читай тут.

Оксана КЕРИК

Катя КИРИЛОВА