Простір свободи

В є вропейській історії небагато набереться прикладів того, як діяльність інтелектуалів   – не придворних ідеологів, а незалежних мислителів   – стає-таки наріжним каменем політичної практики і тривалої політичної стратегії суспільних і державних еліт. Інтелектуал рідко коли може похвалитися таким очевидним, цілковитим успіхом своєї програми – та ще й за життя. Засновник і незмінний редактор польського емі г раційного часопису «Культура» Єжи Г едройць працював на це кілька десятиріч, але таки домігся.

Це сьогодні, ставши після 1989   року альфою та омегою польської зовнішньополітичної доктрини і прикладної політики, ці засновки виглядають так струнко й самоочевидно: для свого ж добра Польща мусить зректися решток великодержавних рефлексів і претензій на повернення «Східних Кресів» у межах передвоєнних кордонів; для свого ж пожитку польське суспільство повинно не просто змиритися з утратою Львова та Вільна, але й по-справжньому захотіти правдивої державної незалежности на «просторі УЛБ» – України, Литви і Білорусі; тільки маючи добрих і вдячних сусідів на Сході, можна розраховувати на безпеку Польщі... Натомість у час формулювання такого погляду його поділяла геть мізерна група польських інтелектуалів і політиків, а суспільний ефект був зникомий. Оголошування цієї програми виглядало не ідеалізмом навіть, а просто-таки інфантилізмом. Ніщо не промовляло на користь її слушности, мало того   – більшість поляків трактували таку позицію як відверто зрадницьку.

Але Єжи Г едройць мав усе, що визначає ідеального редактора: реалістичну (як з'ясувалося) і багатовимірну концепцію, ясний, незакаламучений «почварами минулого» погляд для точної оцінки подій, виняткове чуття історії, політичний інстинкт, розуміння людей і того, чого від них можна сподіватися, вміння згуртовувати й заохочувати, неправдоподібну працьовитість, розуміння єрархій талантів і вартостей. А ще наснагу йти проти течії. І тому зумів вирішально вплинути на зміну всього модусу польського сприйняття себе і своїх сусідів, закласти інтелектуальні та світоглядні підвалини теперішніх добрих відносин (до того ж піднесених до ран г у непідважальної політичної стратегії) між нашими країнами. Очевидно, що це було можливе лише на емі?рації   – в тому просторі відносної свободи, за яку переважно доводилося платити тяжкими поневіряннями й абсолютною тугою. На чужині міркування про себе і про сусідів загострюються особливо.

Парадокс (який, правду кажучи, межує зі скандалом) полягає у кричущій неспівмірності внеску «Культури» в інтелектуальну та моральну атмосферу польсько-українських стосунків   – і вкрай обмеженої обізнаности з його вагою в Україні. Тому появу антології найпоказовіших текстів про українські або українсько-польські справи найважливіших польських та українських дописувачів «Культури», що її уклала Бо г уміла Бердиховська, можна і навіть належить трактувати як необхідну, проте далеко не достатню передумову нашого нового-старого знайомства. «Близнята ще зустрінуться», – пророчо сказав колись Ігор Костецький.

Юрко Прохасько