Віхова виставка братів Гуменюків

Персональна виставка Петра та Андрія Гуменюків, яка завершила 2004 і розпочала 2005 рік у галереї “Дзиґа” була довгоочікуваною як для тих, хто з кулуарних розмов уже довідався про її відкриття, яке усе переносилося, так і для самих митців. Відсвяткувавши своє “близнюківське” 47-річчя акурат 28 листопада, принагідно художники планували запрезентувати поціновувачам мистецтва свої нові роботи.

Проте під час передвиборчої кампанії вирішили віддати стіни галереї, “зарезервовані” під їхні роботи, для спільної виставки львівських митців, яка відбувалася у підтримку Віктора Ющенка. А потім почалася “помаранчева революція”, тож День народження брати Гуменюки святкували не в оточенні робіт, а уже на майдані у “нічній варті”.

•  Відзначили уродини “насухо”, - розповідав Андрій Гуменюк. – І лише наступного дня дозволили собі випити по 50 грам коньячку. Потім я й надалі продовжував революцію у Києві, а брат тут творив нашу спільну виставку. Вона вийшла не зовсім такою, якою мала бути, адже ми поспішали. Але і я і Петро сказали своє слово. А разом вийшло по півслова у кожного.

А щодо концепції виставки... Не знаю... Якщо ти береш якусь тему, яка тебе хвилює, то це вкладається у концепцію... А тут усе було просто: по 47 років нам обом, і що ми зробили протягом цього часу. Хоча це не є оглядова виставка, на ній представлено лише нові роботи, які створені протягом 2004 року.

Взагалі 47 років – віхова дата. Саме стільки прожив Тарас Шевченко, в такому віці вбили Василя Стуса вбили, помер Зеров... І на цій переломній даті ми хотіли зробити виставку.

****

Побутові і здебільшого портретні роботи Петра Гуменюка вздовж коридору і у глибині десь у глибині – картини Андрія, від яких більше віє переживаннями і емоціями, які привніс і вдихнув у них пензель, ніж голим мистецтвом. Попри дрібні технічні недоречності і недоробленості, виставка є цільною (хоча і неоднорідною змістовно). Візуальний ряд, започаткований Петром, логічно продовжує Андрій і згодом естафету знову підхоплює Петро. Цей їхній мистецький простір уже не той, що був минулого чи позаминулого року. Художники, продемонструвавши прагнення та бажання змінюватися, втілили його у полотнах, продемонструвавши таким чином і нових Гуменюків.

Слово художнику: Андрій Гуменюк.

•  Яким цей рік був для вас у творчому плані?

•  Творчість – це стан душі. В молодості, коли я був вільною незалежною людиною, міг днями сидіти у майстерні робити там щось і ні на що не зважати. А цього року окрім творчості було багато різних речей. Зокрема, політичних. І розмови про те, що культура і політика – абсолютно різні речі, виявилися дурницями. Культура - це соціум і ти варишся у ньому хочеш цього чи не хочеш. Важко було сприймати усе на купу, хоча велике натхнення мені давала моя донечка, якій виповнилося п'ять місяців.

На загал в останні п'ять-сім років ми з братом пригадуємо як свого часу японські художники час від часу змінювали своє ім'я, щоб воно не працювало на них. Вони починали творити під іншим іменем, щоб те, що вони уже здобули не заважало. Бо так чи інакше, але з часом ти стаєш рабом свого імені. От і нам також захотілося бути іншими.

•  Стали відчувати що вас сприймають через призму імені?

•  Так.

•  Як прореагували люди на ваші нові полотна, представлені у “Дзизі”?

•  Петро робив виставку за один день, а мене у той час взагалі не було у Львові. Тому технічно вона не є досконалою, на багатьох полотнах немає підрамників, на деяких з них трохи облущилася фарба... Але у наш час кажуть, що добрим є все і вільна людина може забути про якісь канони, в тому числі і у мистецтві. Приміром, у себе в майстерні я прибиваю полотно цвяхами до стіни і так малюю. А у рамочку його вставляю лише перед тим, як експонувати. Приблизно так як у майстерні вони виглядають зараз на виставці: не пристосовані до виставочного залу, а такі як у мене в майстерні - криво і косо збиті палками.

•  Чого очікуєте від наступного року?

•  2005 рік – це рік когута. Ми з братом народилися у 1957 році і також є когутами. Тому сподіваємося, що цього річ “виїдемо”. Минулий рік для мене у творчості багато у чому символізував зневіру. На виставці у мене є робота, яка називається “Останній кадр”. Але поза тим у майстерні уже народилася наступна – “Наступний кадр”. Тобто відчувається якась предетеча кращого, інші інтонації. І уже не зневіри і песимізму, хоча песимізм – також гарний стан і не можна казати про нього лише негативне.

•  Багато митців творять шедевральні речі саме у стані песимізму...

•  Митець повинен бути голодним... але з тим я не зовсім погоджуюся. Ясна річ що від комфорту до конформізму один крок, але треба і заробляти на прожиття, годувати сім'ю. Бог кожному дає певний запас енергії, ти її використовуєш і енергії стає все менше і менше. Хочеться вірити що у наступному році менше енергії піде на різні речі і більше на творчість.

•  А творчість переважно додає чи забирає енергію?

•  Чомусь завжди більше даєш, ніж отримуєш. Найцікавішим є процес творення, а от кінцевий результат зазвичай приносить незадоволення. Хіба що іноді бувають несподіванки. Отак ніби усе йде “тяп-ляп”, а потім... виходить щось таке, на що ти і не сподівався. Але це буває рідко. А переважно що знову щось не “дотягнув” і думаєш, що “дотягнеш” потім, у наступній роботі.

•  У вас виникає бажання взагалі не домальовувати ту чи іншу роботу?

•  Якщо брати за основу канони мистецтва, то згідно з ними у мене більшість робіт є не домальованими. Але вміти вчасно зупинитися – це теж мистецтво. З усіх робіт, які нині висять у “Дзизі”, мені подобається дві-три. Картина – це немов як дитинка, в яку, намалювавши, закохуєшся, а за кілька днів починаєш помічати недоліки.

•  Після “помаранчевої революції” багато митців говорять про те, що зріс попит на українську мистецтво. Ви це відчуваєте на собі?

•  Я ніколи не відчував попиту на своє мистецтво. Якби він був, ніколи б не заробляв на прожиття чимось іншим. За 2004 рік мені вдалося продати лише одну роботу і то стару. А ці що малюю зараз не знаю чи взагалі коли-небудь продам.

•  Чому, на вашу думку, якісне і цікаве мистецтво здебільшого є некомерційним?

•  Це суспільна проблема. Не пересічних людей, не митців хоча соціум творять і вони. Хто може купувати роботи художника? Багаті люди. А якщо вони купують кічові, а не нормальні роботи, то це говорить про культурний рівень багатих людей.

•  А чи не можна в такому випадку вдаватися до засобів самопромоції, стати модним, адже такі люди сліпо слідують моді?

•  Жодний художник, який продається, не створив моду на себе. Він просто зацікавив потенційного покупця часом далеко не мистецькими засобами. Не стільки роботами, як своєю персоною Це не є зле, це нормальний спосіб знайти собі клієнтуру. Але все залежить від художника яко людини. Ми з братом до того здібностей не маємо. І тому навіть не пробуємо цього робити.

Оксана КЕРИК