Пам'ятник ТАТОВІ (від дітей художника Бойса)

Погляд збоку.

У Львові стало одним пам'ятником більше. Точніше, копією пам'ятника. Група художників України, Росії та Польщі збудували пам'ятник німецькому художнику Йозефу Бойсу (творчими дітьми якого вважають себе) у Криму, на місці ймовірного падіння у 1943 році німецького літака “Юнкерса”, який пілотував Бойс. А його копії нині уже є у Києві, Любліні та Львові (у дворику МО “Дзиґа”), а незабаром з'являться у Москві та Харкові.

Пам'ятники у цих містах є несанкціонованими представниками тутешньої влади, адже це потребувало б неймовірної кількості дозволів з печатками та підписами, на “виходжування” яких митці не мають часу. Тому довгий флагшток жовтого кольору з флюгером з тканини такого ж кольору, який ніяк не хотів дмухати вітер (що й не дивно посеред оточення з чотирьох мурів, проте чомусь здивувало художників), ідентифікувати яко пам'ятник який допомагав англомовний напис з іменем художника, зависочів поруч з “Дзиґою” самовільно. А чи тому, а чи з іншої причини уже зранку наступного дня пам'ятник (пробачте, копія) поставлений з такими творчими та фізичними зусиллями, щез. І залишалося лише здогадуватися чи то такою пронирливою виявилася влада, яка запідозрила зазіхання на її чиновницькі права (що малоймовірно) чи то хитромудрими злодії, а чи самі художники зняли своє творіння, аби встановити його на такий же короткий термін у іншому місті.

… Якщо просуватися далі, то від перформенсу, яким йменувалося відкриття пам'ятника Бойсу, то вже у самому приміщенні „Дзиґи” можна було натрапити на виставку-алюзію творчості того ж Бойса і її перифрази устами (руками, головами, мізками, і творчими звивинами) міжнародної групи художників, іменованої „дітьми художника Йозефа Бойса”. Це Павел Хавінскі (Польща), Всеволод Медведєв та Геннадій Козуб з Росіїю, а також українці Володимир Гуліч, Юрій Волгін, Анатолій Федірко, Ірина Каленик, Влодко Кауфман, Сергій Якунін та Андрій Сагайдаковський.

Властиво, виставка має радше символічний, аніж мистецько-вартісний зміст. І є орієнтованою у задумках авторів не на створення шедеврів, які б тішили око поціновувачам мистецтва, а на різні інтерпретації і погляди на творчість того ж Бойса. Покликані, так само як інсталяції, перформенси та численні акції ТАТА, трансформувати людську свідомість у її баченні сучасного мистецтва.

Тому усі ці ящички, респіратори, маски, коловорот, мітла, мапа, наплічник, маленький літачок... вражають хіба що з огляду на їх низьку ймовірність та можливість стати галерейними експонатами за звичних обставин. Розташовані, тим паче у ще більш неординарному товаристві сала, розвішаного на килимах, „дупного паперу для побудови аеродрому льотчикові Бойсу”, фрагментові взуття ТАТА (можливо) та кримської землі з ймовірного місця катастрофи, усі ці експонати надійно фіксуються у пам'яті передовсім через свою чужість арт-приміщенню. І відтак виконують свою функцію – дають надійні сигнали мізкам відвідувачів таки запам'ятати ім'я художника Бойса. А спроба закарбувати у пам'яті (-ях) ім'я і популяризувати персону цього митця - такою і була мета „дітей Бойса” – модерністських слідопитів, які вирушили до Криму слідами художника, відшукуючи сліди його фізичної і духовної причетності до цього регіону України.

Погляд зсередини.

Анатолій Федірко, куратор міжнародного арт-проекту “Діти художника Бойса”:

- Бойс, цей суперстар, став художником, впавши на літаку у січні 1943 року на землі Криму. Відтак з пілота-невдахи він перетворився в художника, який опонував американській бездуховності і поп-культурі. Та матеріали якими Бойс користувався для цього, він побачив саме в Криму. І перше що він там помітив – це було сало, мед та вість (російською войлок). І отакими природними матеріалами він користувався все своє життя, походячи як художник саме з України, що для нас є дуже важливим. Він робив проекти “Я люблю Америку, Америка кохає мене”, але разом з цим обгортався вістю, яку побачив в Криму. Ось у цьому і суть цього проекту - ми ідентифікуємо себе із знаковими, ключовими фігурами світового мистецтва, які стали художниками в Україні поза тим, що є маса людей, зокрема, народних художників, нашої країни, але їхніми дітьми ми б стати не хотіли. Розумієте? І це важливо і суттєво.

Влодко Кауфман, художник:

•  Цей проект сучасного мистецтва створила група художників-однодумців, яку згуртувало ім'я Бойса, на жаль мало відоме не лише серед пересічних львів'ян, а й навіть художників нашого міста, хоча це дуже відома постать світового рівня. До прикладу, порівняти його можна з Андрієм Вархолою.

Одна із складових ідей цього проекту у Львові – популяризація Бойса тут. Зокрема, - демонстрацією пам'ятника, який встановлений у Криму, на місці ймовірного падіння літака Бойса. Вважаємо, що раз цей літак було збито на території України, значить цей художник має якесь відношення до нас і тому у нас виникло бажання назвати себе дітьми Бойса. Його мислення нам дуже близьке, його підхід до мистецтва також. Тому вважаємо за потрібне транслювати сучасне мистецтво саме в такому напрямку. І це мусить вплинути на його подальший розвиток.

Цей проект також заявлений на участь у 51 Міжнародному Венеціанському бієналє. Заявили його ще до того, як почалася скандальна історія з проектами-учасниками. Ми не претендуємо на пріоритети і скандал до якого причетна “Дзиґа” полягає не у тому проходить чи ні цей проект. Нас обурила сама ситуація, яка розвивалася досить кулуарно, нерозголошено, було надто мало часу для того, щоб можна було представити серйозні проекти, вибрати серед них гідний представляти Україну і відправити його у Венецію. А цього на нашу думку не відбулося. Втім, арт-проект “Діти Бойса” так чи інакше поїде туди, адже можемо представити його приватно. Принаймні прикладаємо усіх зусиль щоб так сталося.

Всеволод Медвєдєв, художник (Росія):

- Хороше питання – чому ми вважаємо себе дітьми Бойса. Всі ми люди і всі знаходимося тут лише мить. А Тато показав нам усім як потрібно творити, жити... І тому я вважаю, що ми можемо спокійно приєднатися до його бачення світу. Саме тому я тут, тому беру участь у цьому проекті.

Як ми знайшли одне одного? Це був довгий і хитрий процес. Але всі зійшлися дуже швидко і тісно. До нас постійно приєднуються художники з різних міст. Ми – команда – і це найголовніше. Якщо хтось з нас не може приїхати на відкриття пам'ятника в якомусь місті, тримає з нами зв'язок телефоном. От під час встановлення пам'ятника у Львові Паша Хавінскі з Польщі. Якраз у той момент, коли ми ставили пам'ятник. .Він відчув, що це саме та мить і плакав у слухвку.

Оксана КЕРИК