*гіпсові увіковічення в долонях

Що потрібно зробити, щоб твоє оприсутнення відчували навіть тоді, коли тебе давно тут немає і навіть ти сам забув про мить своєї присутності? Увічнити своє буття у часі, що пливе надто швидко? Рецептів, вочевидь, багато, адже покладатися лише на пам'ять недостатньо. Вона, немов метелик у безмежному всесвіті подій та емоцій. Зате достатнім видається залишити відбиток свої долоні на гіпсовому зліпку і викарбувати на ньому напис (власноруч). А далі його (сам відбиток, гіпсовий зливок і напис) поставити там, де вже точно знайдеться вдячний читач-споглядач.

Таке місце - МО “Дзиґа”. Ці відбитки страждущих (?) оприсутнення – долоні і п'ястуки учасників Міжнародного літературного фестивалю-симпозіуму "СKРИПТИ\ INSCRIPTIS ".

Отож, місце дії, з'ясували. Час – 13.00 за годинником на львівській Ратуші, 20 жовтня другого тисячоліття і четвертого року. Імпровізоване відкриття музею гіпсових зліпків з відбитками рук учасників “Скрипт”. Дійові особи: організатори фестивалю-симпозіуму Назар Гончар та Остап Сливинський, поети та письменники Маріанна Кияновська, Галина Крук та Назар Федорак. Журналісти і просто цікаві особи. І, звісно ж, самі скрипти (себто зліпки), які перекладаються (так каже Сливинський) як “конспект”. Але й вони є свого роду конспектом. Ліній чиїхось долонь. Написів потенційних назв для фестивалю-симпозіуму, написати які зобов'язався кожен з учасників. Є вони й конспектом чиєїсь присутності у певний час і у певному місці. А саме, у Львові, два роки поспіль на Міжнародному літературному фестивалі-симпозіумі "СKРИПТИ\INSCRIPTIS" . А водночас - символом українсько-польського єднання (принаймні літературного).

Усього двадцять відбитків рук українських та польських письменників і поетів, які читали свої твори на цьому фестивалі. Філіп Завада, Кшиштоф Сівчик, Богдан Задура, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Мар'яна Савка, Остап Сливинський, Назар Гончар... Самих учасників, звісно ж, було більше, проте не кожен з них знайшов чи то можливість, чи то час (треба було їхати на фабрику, де чекати допоки гіпс хоч трохи застигне аби мати змогу увіковічнити свої хіромантичні лінії).

Остап Сливинський:

- Однією з цілей “Скрипт” було увіковічнити постаті тих людей, які сюди приїжджали читати свою творчість. Спершу думали виліпити з глини їх подоби, які б творили елемент культури нашого часу. Але потім ми придумали зробити це у формі відбитків і написів, які на перший погляд важко розшифрувати. Це - назви для нашого фестивалю. Подумували , щоб щороку до назви "С K РИПТИ\ INSCRIPTIS " долучати й решту, так щоб років через десять назва сягала кількасот знаків, але потім відкинули цю ідею.

Нині ця квадратні зліпки, розміром десь з тротуарну плитку, знайшли собі прихисток у приміщенні МО “Дзиґа”. Там, з чорними підписами-інформацією про особи власників рук на білих клаптиках паперу, вони першими приймають усіх відвідувачів. Хтозна, скільки ще це протриває, ідей для справжнього, а не імпровізованого музею, у літераторів не бракує. Наприклад, як запропонувала Галя Крук, з них можна побудувати мавзолей. А назвати (додав Гончар), “Нова хавіра” (нова халупа, по-нашому), або ж “Поетична хавіра”. А ще можна (це уже ідея Маркіяна Іващишина) вмурувати їх у асфальт. І тоді й у нас буде своя зіркова алея слави.

Втім, коли алея мабуть з'явиться згодом, бо наразі для неї бракує скрипт-зліпків, слава до окремих з літераторів прийшла уже зараз. У вигляді кришталево-прозорого пекучого напою у невеличкій площині з відповідним кириличним написом її приніс Назар Гончар. І протирав тією славою, змочивши нею клапоть вати, гіпсові руки вибраних. Це називалось перформенсом “ Проба л і тературно ї п'янко ї х і романт ії”. Вибраними виявилися польська письменниця Ольга Токарчук, у відбиток руки якої ідеально лягала долоня самого Гончара, і він сам. А потім пив з п'янкої хіромантії власної долоні якийсь пахучий вишневий напій, схожий на лікер. А ще роздавав соломинки і пригощав ним інших.

І були вічні долоні. І були зашифровані (не завжди) написи на них. І була слава, випари якої розчинялися у склепіннях. І були “Скрипти”.

І будуть “Скрипти”. І будуть вічні долоні (і так далі).

Оксана КЕРИК