Частина І. Преамбула, відкриття.

Як сказав Влодко Кауфман на відкритті виставки Бевзи Петра -„Земля” та Литвиненка Олексія – „Вода” „КРАЄВИД” 20 серпня: „Перед Вами візія того, в чому живуть, на чому сплять та їдять, словом, оригінальна версія, що заслуговує на Вашу увагу”. Виставка триватиме безперервною смугою, причому до двох митців згодом долучиться Микола Журавель із „Повітрям”, щоправда, це буде не живопис, а радше геппенінг. Отаке тріо, що представило проект вже у трьох містах (трикутнику) – Києві, Харкові і тепер у Львові.

Олексій Литвиненко окреслив виставку як „спробу відірватися від сьогодення, що нас засмоктує; відірватися, щоб згадати, хто ми є, де ми є і для чого ми є”. Петро Бевза звернув увагу на присутність між нами ще Когось чи Чогось (нехай це буде будяк, балка чи гора). Нарешті, своїх п'ять копійок не зміг не додати критик Андрій Дорош, який наголосив, в якому багні ми існуємо, і що не митцеві слід розгрібати купи гною, а, наприклад, публіцистам, бо митці – вище!; також зауважив, яке задоволення малювати хмари, але що то не кожному вдається – не до снаги, і що автори забули про вогонь; тож, порадив їм пройти крізь четверту стихію, щоб говорити про три попередні...

Частина ІІ. Дві розмови.

Петро Бевза. ( Про те, що передувало тире... )

- Петре, як і чому виставка приїхала до Львова, до „Дзиґи”?

- Бо мистецтво складається з людей та ідей: певних людей цікавлять певні ідеї. Є люди (в даному випадку це були Маркіян Іващишин та Влодко Кауфман), які перебувають у певному смисловому полі, які готові сприймати якусь певну ідею. А якщо є інтерес, то, відповідно, виникають виклик і відповідь. Існують виклики сучасності, наприклад, сьогодні є тест українському народу – вибори. Чим не виклик? Супервиклик. Або виклик довкіллю. Я відчуваю цей виклик, ніби він -мені. Так-от, реально нас сюди притягнуло це смислове поле, а конкретно – Маркіян, який сказав: „О, в нас такого немає, це може бути цікаво”. Так само, як і з проектом „350 років потому”, - виклик був у повітрі... Тут виник інтерес і ми привезли виставку до Львова. Не тому, що це треба показати у Львові, ні, Львів – це абстракція. Тобто Львів – це реальність, що складається із певного кола людей. Мене питали, чому виставка не в Національному музеї, - бо запросила нас „Дзиґа”, от і все. Тому ми тут.

- Ця виставка є більше викликом чи вже відповіддю на виклик?

- Вона є швидше відбитком реакції на цей виклик. Вона є ніби свідком. „Гори – відбиток вічності”, - сказала критик Софія Іваненко, і мені страшенно подобається ця фраза. Можливо, для неї гори – відбитки вічності, для мене гори – живі, там відбувається якийсь емоційний контакт із Кимось третім, тим, хто зі мною є ще. А потім з'являється праця або не з'являється, тобто я не маю установки, що треба це зробити.

- Так було задумано, щоб третя частина виставки „Повітря” Миколи Журавля приїхала сюди пізніше, чи так склалося?

- Так склалося. Бо для Миколи Журавля є ще певне соціальне поле, на яке він реагує, бо він не може не реагувати на те, про що я намагаюся сказати іншими словами і між іншим. Він про це говорить прямо, тому ми вирішили зробити виставку із двох частин: ми з Олексієм Литвиненком (однодумці в пластичному плані), а Микола – антитеза.

- Петре, як чується твоя „Земля” біля „Води” Олексія?

- Гарно про це сказав Гібелинда, він колись мені задавав подібне питання... Він думає, що вода відіграла в моєму житті дуже важливу роль, так-от, він мене запитав: „В тебе була в житті річка?” А річки не було і немає. Але розкажу одну харизматичну історію: мій проект називається „Теодозії” (Богом даний), це схили великої Феодосії, а його проект – „Великий Перевіз”, село на Пслі. І кожна поїздка до того села на Псьол в мене пов'язана із якоюсь травмою. Ніби вода весь час про себе нагадує... А виставка із Олексієм – наша перша спільна, хоча співпрацюємо ми вже давно, років 15, просто завжди із нами експонував свої роботи ще хтось. А це вперше ми удвох, коли третій вирішив зробити щось окремо. Коли ми обмірковували, як же назвати виставку, Андрій Гуренко, художник, наш колега, почув від мене назву „Краєвид” (мені вона не подобалась) і сказав: „О, це ж очевидно: чим ти займаєшся, а чим - він”.

- Чому саме земля?

- Мій предмет – земля. Я це навіть не відчував, це ніби само по собі... А Олексій любить болото, романтичну мутність у природі, ось такий стан одкровення... Стан над водою...

- Тоді який стан землі? Стан перед виверженням?

- Так, коли вона здригається... Це сказано також у фактурі... коли земля така... ніби як гігантська істота, яка потрошку оживає.

- Щодо фактури: на дотик зіниці відчуваю землю землею... А маленький фрагмент не поступається цілому полотну.

- Відповідь проста: ведеться давно суперечка про те, що живопис вмирає, і він вмирав разів десять... Його всесвітньо ховали (Малевич, Пікассо та інші), але насправді, живопис ніколи не вмирав: і поки буде стіна, доти буде живопис. Довкілля може бути без лендарту, бо це живе, а люди мешкають у стінах, у „печерах”... У світі зараз рух ДО живопису, безумовно, але за цей період такого зневажливого ставлення до живопису та поганого технологічного навчання художників втрачено та забуто елементарні речі. Якщо подивитися на будь-яку хорошу картину, а саме на якийсь маленький її фрагмент, то стає моторошно: як класно. Там є робота. І мета нашої із Олексієм праці – щоб враження від маленького шматка було таким самим, як і від цілої роботи. І всі роботи зроблені із таким (мікро-макро) розрахунком. Так само, як і в довкіллі: є маленький джміль, а є ціла планета Земля.

- І все-таки, чому саме земля? Чи вона була й раніше, до ідеї „Краєвиду”?

- Не знаю, складно відповісти. Напевно, тяга... Якось це все цікаво вимальовувалося, ще у 1996 році у Люксембурзі я писав про одну з робіт (де було зображено велетенську лапу курки, що рве мініатюрну карту), що важливо, як із Космосу дивляться на ці гори (міліметрові), що не людина є точкою відліку, - людина може бути одною із провідників до мікро чи макро. І може, на цьому шляху ти щось побачиш, це як пізнання світу... Чомусь, мені цікаво саме це, саме цей момент пізнання. Так, мені, наприклад, часом хочеться намалювати море, але наразі воно мене виштовхує, що ж, побачимо... І техніка різниться: в Олексія є багатошаровість, лесування, а я люблю тактильність, відчуття дотику, руки... Олексій любить робити розливи фарби на полотні, для мене полотно – щось неживе, штучне, на ньому я хочу створити пам'ять дотику.

- Як щодо закиду Дороша про відсутність стихії вогню?

- Вогонь – не моя стихія... Можливо, не було художника, який би малював вогонь, а можливо, з іншого боку, таке: коли є завершеність, тоді немає мистецтва. Нам важливий момент, коли немає завершеності. Якби ми не були втрьох, то такої назви і виставки не було.

- Майбутнє виставки?

- Цю виставку ми показали вже в трьох місцях: Київ, Харків та Львів, - і я видав книжку як певний підсумок. Можливо, ще буде виставка, може, вона вже остання (як тільки я про це думаю, мені стає сумно... тому мені не хочеться так думати). Але поки що заплановано, що треба поставити якийсь знак розділовий... Бо коли йде потік, він тебе затягує і починаєш розуміти, що треба поставити розділовий якийсь знак... Може, це перестраховка...

- Тобто це в жодний спосіб не крапка, я так розумію... кома?

- Я гадаю, що тут, у Львові, це радше тире... А в Києві побачимо...

Олексій Литвиненко. ( Побачити Щось Більше ).

- Олексію, чому саме „Вода”?

- Тому, що мені подобається вода. Бо коли ми планували цю виставку, ми хотіли якось ці речі розділити, хоча вони, безумовно, нероздільні. Останнім часом так склалося, що я писав воду, і хоч я не водяний знак, вона мені близька. Гадаю, що для мого характеру найближча саме вода, а не вогонь чи земля.

- Ваш характер – це буря чи штиль?

- Я, в принципі, людина спокійна... Зрештою, кожна робота художника – це його автопортрет, тож, я – у своїх полотнах.

- Воду теж можна зображати в різних станах, наприклад, як кригу чи повітря...

- Так, минулого року я виставляв кілька робіт із хмарами, повітрям, зараз я їх не привіз.

- Як давно було заплановано виставку?

- Насправді, ця виставка – це певний етап великого проекту, який ми із Бевзою задумали давно, ми кілька років над ним працюємо.

- Яке продовження виставки, який наступний етап?

- Продовження... Є бажання. Хочеться охопити все, але як воно вийде – це питання. Не завжди вольове рішення визначальне.

- І як Вашій воді в берегах стін „Дзиґи”, а також біля землі Бевзи?

- Мені здається, що непогано. Цікаво, як вони тут виглядають. А із Бевзою ми вже просто давно працюємо і виставляємося разом...

- Чим займаєтеся, окрім живопису?

- Я займаюся здебільшого живописом, в мене домінує природа. А вже в якій форма я намагаюся відтворити те, що побачив або відчув, залежить від конкретного випадку. Для мене найважливіше в роботі – це стан, образ. Я намагаюся працювати саме із цим; технічні прийоми – це вже другорядна річ. Хочеться передати своє враження і свій стан від чогось побаченого... Не знаю, чи з вами таке бувало: коли здається, що зробиш якесь зусилля – і побачиш Щось більше, ніж те, що ти бачиш. Займаюся ще лендартом, ще фотографією, але епізодично. У проекті „350 років потому”, який тут експонувався взимку, я представляв фотографії, але вже на соціальну тематику. Я волію, все ж таки, дивитися, а потім малювати.

- Бевза на відкритті торкнувся філософської площини присутності ще Когось у роботах...

- Це безумовно, я думаю, кожен художник працює над цим.

- Слово на захист щодо відсутності циклу вогню, про який говорив Дорош?

- Знаєте, людині треба поміняти окуляри, щоб не бачити усюди дьоготь... А вогонь присутній в самому художнику, так що не обов'язково його малювати.

- Побажання цій виставці?

- Щоб вона знайшла тут свого глядача, хоча так виглядає, що вона вже його знайшла. І щоб... глядачі знайшли її.

Частина ІІІ. Версія ОПРИСУТНЕННЯ.

Митець, якщо він справді митець, займається нічим іншим, як ОПРИСУТНЕННЯМ: себе - в полотні, полотна - в галереї і зіницях глядача, відтак, своєї ідеї - у світосприйнятті глядача, який у свою чергу оприсутнює цю ідею в інших площинах...

Тож, цей процес безкінечний, на кожному етапі різний, і радше нагадує варіант полілогу, який розщеплюється-розмикається на безліч варіантів, на нескінчені та незліченні розгалуження, значення, на різні рівні, різні реєстри, часові простори та площини.

На певному етапі зникає навіть сам митець, його присутність стає абсолютно не вагомою, натомість завжди залишається ТЕ, що дало поштовх митцеві, а саме те, що в свою чергу оприсутнило себе в митцеві.

Цю присутність складно осягнути. Її годі зрозуміти, доторкаючись фактури полотна чи спостерігаючи за розливами фарби... Сам митець перебуває в постійному її пошуку, водночас розкриваючи її у кожній зі своїх робіт, бо інакше полотно би ніколи не народилося, не витворилося, не оприсутнилося.

Обмежені п'ятьма стихіями (вода, вогонь, повітря, земля, розум), ми маємо необмежену космічну систему координат, в якій кожен шукає себе, пізнає світ навколо себе і в собі самому, відчуваючи близькість до певної стихії, а також повсякчасну присутність Ще Когось біля себе, а радше Центру, вихідної точки цієї системи координат. Неможливість її пізнання, неможливість наближення до неї, стимулює митця до руху, до творчості, переконуючи, що це саме той Шлях, яким слід прямувати.

Водночас абортуючи свій мікросвіт із макрокосму, митець, як і будь-яка особа, приречена якщо не на загибель, то на спустошення. Таким макрокосмом для людини є Довкілля, що втримує рівновагу незалежно від того, чи присутня в ньому людина чи ні. Натомість людина без нього – ніщо.

Проект „Краєвид” Бевзи-Литвиненка – це ще одна можлива версія Оприсутнення з-поміж безлічі інших версій, це ще один поштовх до полілогу, а значить, пропозиція та провокація, знак (себто розділовий знак за Бевзою), після якого пише вже сам глядач. Отож, написане вже після виставки, очевидно, залежатиме від розділового знаку... так само, як написане попередньо на полотні залежало від іншого знаку – знаку Чиєїсь Присутності.

Марія Титаренко