Як не банально звучить теза про те, що історія чогось-таки навчає, здоровий глузд підказує: рефлексії на тему історичних подій та явищ справді можуть бути цілком корисними для розуміння сьогодення як на макрорівні суспільства, так і на мікрорівні “маленької людини”.

Щоправда, у освіченої верстви вітчизняного суспільства (про неосвічену годі й казати) навіть спроба посилання на історичний досвід України викликає роздратування близьке до ідіосинкразії, винятки у ставленні досить нечисленні.

Це й не дивно, якщо взяти до уваги офіційне “шароварне” трактування історичних реалій, брак популярної літератури та відсутність у суспільстві традиції розгляду історичних подій під багатьма (аж до взаємовиключних) кутами зору. Але вчитись вільно й без підказки міркувати про “високі матерії” ніколи не пізно (хоча хто його знає, що може статись із суспільством в умовах нашої недолугої демократії) і за взірець для загалу можуть слугувати нечисленні внутрішньо вільні особистості, до яких не в останню чергу належать художники.

Тож нещодавно у Києві за підтримки компанії “Артес”, журналів “Критика”, “Українське мистецтво”, “Галерея” відбулась мистецька акція під красномовною назвою “350 років потому” (комісар проекту Андрій Накорчевський, куратор – Петро Бевза, координатор – Микола Журавель), учасники якої вирішили поміркувати не стільки про невеселий (але чомусь “відсвяткований” на державному рівні) ювілей, скільки про наслідки давньої події.

Звичайно, йшлося не про політику чи економіку (по це – до монографій істориків), а здебільшого про те, що сталося із суспільною свідомістю українців “потому”, про утворені нею (свідомістю) міфи та нав’язливі стереотипи, що не найкращим чином впливають сьогодні на характер самоідентифікації українців.

Для найбільш боязких, у кого “ювілейні” виставки викликають настирливі спогади про офіціозні заходи доби “розвиненого соціалізму” зазначимо, що учасники виставки не мали на меті ані оплакувати долю “неньки-України”, ані налигувати глядачеві ту чи іншу ідеологію. Вони просто поділились із суспільством власними історичними рефлексіями, втіленими за допомогою звичних засобів сучасного мистецтва: фото- і відеоінсталяцій, експозиційних об’єктів, живопису, графіки. Та художня якість творів виявилась настільки високою, а message – настільки промовистим, що відвідувачі виставки хотіли чи ні, а мусили і собі замислитись над питаннями, що їх поставили художники.

Переважна більшість учасників виставки веде із глядачем складну асоціативну гру, при цьому автори лише задають напрямок, у якому індивідуальний асоціативний ланцюжок може розмотуватись практично нескінченно, виходячи до найширших узагальнень. Всім художникам вдалося щасливо уникнути злободенних карикатурності та плакатності рішень, непоганих самих по собі, але поверхових за визначенням і недоречних у контексті серйозного проекту.

У відео Петра Бевзи “Тут і тепер” персонаж уперто намагається жестом базарного штукаря закинути собі до рота сигарету. Його дії супроводжуються текстами (починаючи від “Отче наш”), старанно повторюваними дитячими голосами. Сигарета весь час падає, рот роззявляється марно, за кілька хвилин глядач встигає згадати все, що знає із власного досвіду та вітчизняної історії про невдалі спроби різного масштабу. Та нарешті, коли він вже впадає у відчай, сигарета виявляється впійманою і з підкресленим задоволенням припаленою. Перемога? Дідька лисого! Починається новий текст і нове змагання із упертою сигаретою.

На диво жорстко виглядали цього разу роботи Миколи Журавля. Замість притаманної художнику медитативно-витонченої гри кольорів та фактур левкасів ми побачили сумну у своїй ритмічності інсталяцію “1…30”, складену із збільшених фото, випущених до ювілею (вгадайте, якого) монет та наповнену чорним гумором фотосерію “Шлюбні ігри”. У підкреслено саморобній стилістиці садо-мазо автор бере на кпини так багато маскультових стереотипів, що всі годі й полічити. Опецькуваті дядьки у залізних масках ведмедів, трусах з того ж матеріалу, озброєні ланцюгами й пазурами a la Фредді Крюгер досить мирно як на суворий антураж позують у компанії не дуже охайних дівчат, задрапірованих у щось прозоре, щоправда, часом залишаючи на оголених тілах партнерок добрячі подряпини. Російська загроза, бідолашна Роксолана, важка доля української жінки – і далі за звичним текстом.

Винахідливості та витонченому цинізму монументально вибудованої із пластикових сантехнічних трубок “Машини виборчої 1654 біс 2004” Андрія Накорчевського може позаздрити найхитріший політтехнолог. Пускаючи кульку для пінг-понгу (своє волевиявлення) у подорож виборчою каналізацією, глядач не знає у яке цеберко (всього цих предметів чотири) потрапить його “голос” і чи потрапить взагалі, бо може назавжди загубитись у хитромудрому плетиві труб. А щодо інструкції по користуванню “Машиною”, то вона варта окремої публікації, бо цього року може знадобитись багатьом.

Візуалізація твердження семіотики про те, що все у світі є придатним до прочитання текстом дозволила Андрію Гуренку та Юлії Толмачовій пов’язати між собою та із сучасністю у відеоінсталяції “350 років Українського тексту” цілий ряд історичних цитат.

До складних історичних паралелей вдається і Темо Свірелі у інсталяції “Сорока на шибениці”, центральною частиною якої є неймовірно збільшена чорно-біла репродукція картини Пітера Брейгеля-старшого. Вже при “лобовому” сприйнятті згадується і уярмлена іспанцями Фландрія брейгелівської доби, і аналогічна переяславській угода грузинського царя Давида із Катериною ІІ. А скромно запропоноване яблучко розбрату із двома ножиками для його поділу примушує здригнутись від усвідомлення прихованої у кожній особистості агресії.

Романові Романишину у серії “Шість сторін світу. Спроба повернення (навернення) до кобзарства (бандуризму)” вдалося за допомогою блискучої живописної техніки створити витончений естетський жарт на тему “глобусу України” взагалі та нашої плутаної “багатовекторності” зокрема.

Центральну частину роботи Тамари і Олександра Бабаків “Козацький клейнод” становить величезний плетений з лози об’єкт явно фалічних обрисів з ручками як у кошика для перенесення з місця на місце. Ясна річ, ніхто не натякає на історичні клейноди у зібранні петербурзького Ермітажу, кожен чоловік підтвердить, що даний клейнод найважливіший, а таке його трактування – найоптимістичніше.

У роботі, назвою якої служить текст (увесь!) старовинної пісні “Ой, брязнули ключі…”, Петро Гончар несподіваним чином поєднує темперний живопис та прилаштовані у зворушливі сільські кіоти фотографії із сімейного альбому. Художник досить несподіваним чином обігрує анекдотичну тему “української взаємодопомоги”. Але у ситуації, коли дівчина “свекруху продавала, матінку викупляла”, йдеться про болісну самоідентифікацію у системі “свій-чужий” як безвихідь, у якій жоден варіант вибору не може бути стовідсотково правильним чи цілком моральним. І бажання сміятись з анекдотів якось одразу зникає.

Одним із чільних “героїв” проекту став київський Майдан Незалежності. Олексій Литвиненко у серії фотографій “Справжній час” розглядає стихію текучої, наче час (і часом дуже брудної) води під ногами натовпу на Майдані у стилістиці репортажного фото.

Багато спільного із документалістикою має і відеопроект Оксани Плисюк “Пори року на Майдані”. Не думали представники влади, що і близько не підпускали журналістів з камерами до зеленого паркану, за яким відбувалась реконструкція головної площі країни, що за подіями з дня у день стежить камера художниці. Інфернальні кадри розверстої, наче вхід до пекла землі, залита бетоном Лядська брама, монтаж жахливої бронзової тітки, що має символізувати Україну є справді унікальним історичним документом. Але найголовніше – ставлення художниці до того, що відбувалось на її очах. Тоновані відповідно до пір року парадоксальні картини будування-руйнування у супроводі страшнуватої музики Алли Загайкевич та емоційних текстів Юрія Андруховича, прочитаних автором справляють апокаліптичне враження. Поступово “картинка” забарвлюється у червоний колір: на трибуні Путін та Кучма (вони також не знають про неліцензовану зйомку), Хрещатиком повзуть тягачі з ракетами, на їхньому тлі істерично вимахує паличкою військовий диригент, а солдати марширують достоту як у фільмах Лені Ріфеншталь. “Тріумф волі”? Наступ тоталітаризму? Але художниця шляхетно залишає нам дрібочку надії: опівночі на годиннику над Майданом висвічуються нулі, відлік починається спочатку і, хто знає, може ще можна вплинути на його напрямок.

Та для того, щоб проект був саме проектом, а не просто збірною експозицією, спільної теми (особливо такої широкої, як у даному випадку) та спорідненості світогляду художників замало. Необхідно мати засіб об’єднання експозиції у цілісний простір. Таким засобом став, як не дивно, етикетаж. Створені Ігорем Яремчуком дотепні “Знаки Шляху” (вони ж – підписи під роботами) апелюють до звичок городянина, що майже рефлекторно орієнтується за піктограмами-дороговказами у динамічному міському середовищі. Загальновідоме позначення води під роботою Литвиненка, стилізована сорока на шибениці біля інсталяції Свірелі чи розбиті на цяточки (пікселі?) фігурки біля монітора з відео Гуренка та Толмачової не стільки пояснюють зміст творів, скільки пропонують коментар, що у певному сенсі перетворює художника на одного з багатьох глядачів виставки, запрошуючи присутніх до особистих рефлексій на запропоновані теми.

Незважаючи на присутність у більшості робіт тривожних мотивів, виставка справляє на диво веселе, іронічне та, попри безрадісність “святкованої” події, оптимістичне враження. Схоже на те, що учасникам акції “350 років потому” таки вдалося зробити певний крок до деміфологізації суспільної свідомості.

Принаймні глядачів на виставці не бракувало і вони реагували на побачене досить емоційно (аж до вигуку “Чого так мало?!” включно). Судячи з усього, запропоновані ліки від комплексу національної меншвартості, яким ми звикли дорікати одне одному (теж міф, до речі!), виявились досить дієвими. Але до того ж художникам вдалося коли не “розвінчати”, то похитнути міф, на який вони, здається, свідомо і не зазіхали. Йдеться вже не про місцеву, а про транснаціональну думку, що, буцімто, сучасне мистецтво існує лише “між своїми” та “для своїх” (художники, куратори й критики мають роботу, а всілякі громадські фундації-грантодавці, своєю чергою, мають про що звітуватись), залишаючись незрозумілим і нецікавим для пересічного глядача.

Виставка продемонструвала, що чутки про герметичність contemporary art є великим перебільшенням. Коли не у світовому масштабі, то у межах Києва. А може і України: матимемо нагоду це перевірити, коли найближчим часом проект “350 років потому” буде представлено у кращих галереях Харкова та Львова.

Виявляється, що громадянська позиція митця (хоч як старомодно це звучить) не є анахронізмом. Сьогодні, як і сторіччя тому її висловлення виявляється важливим для художників, бо наявність власної думки є одним із проявів свободи особистості, без якої повноцінна творчість неможлива. А для глядача мова сучасного мистецтва перестає бути китайською грамотою у тих випадках, коли зміст твору переростає особисту думку автора і виходить на широкі узагальнення, що стосуються кожного. Успіх проекту “350 років потому” є переконливим свідченням того, що громадянська позиція художника справді може бути запотребована та адекватно сприйнята соціумом.

(Із прес-релізу до виставки)