- Насамперед багато „чому”: чому саме Переяславська Рада, чому у Львові, чому у „Дзизі”, чому ви, а не інші, словом, чому?

- Насправді, „завдяки” президентові Леонідові Кучмі, дякуючи Богу, Богданові Хмельницькому це все трапилося. Адже уряд наш вирішив, що треба зробити ювілейну таку дату. Як би там не було, але це стало для нас таким приводом поміркувати, що ж це було насправді. Спілка художників готувала свій проект, а ми – свій, і точка зору художників, які тут є, не зовсім збігається із „офіційною”, іноді, правда, не збігається зовсім. Таким чином, ми вирішили зробити такий-от проект, не про козаків, чи там ляхів, чи москалів, а про нас: тут і тепер. Ми намагаємося говорити про ті проблеми, які хвилюють нас зараз. А це, власне, Україна 2004 року.

- Який резонанс мала виставка у Києві, адже відкриття її відбулося саме там?

- Ну, мені говорити про це не зовсім коректно, але на відкритті було 400 людей...

- Говорить саме за себе.

- Так, більшість – студенти, молоді люди, плюс наша преса, великі тексти... Тобто на диво багато людей, які поділяють наші погляди на нас самих. Нас сьогодні.

- Чому вибір зупинився саме на „Дзизі”?

- Завдяки Маркіянові Іващишину, безумовно. Він просто запросив нас, коли я побіжно розповів йому, коли ми сюди приїздили представляти нове українське мистецтво. Я розповів так, між іншим, а він: „Давайте, спробуємо зробити”. Звісно, для „Дзиґи” ми адаптували цей проект: тут малий зал, у Києві ми мали площу в 400 метрів. Наприклад, у нас кіно було Оксани Плисюк велике (3х5), а тепер воно маленьке, „машина” та ж лишилася, Кауфман приєднався, такі нюанси. Ще буде виставка у Харкові. Дуже цікаво, що після того, як запропонував нам зробити виставку Маркіян, Тетяна Томасян, директор харківської муніципальної галереї, також нас запросила. І те, що є такі люди в Україні, звичайно, дозволяє думати, що, можливо, ми ще щось зробимо в подальшому.

- Чим для тебе особисто є мистецтво: стилем життя, групою крові, актом волі, як ти пишеш?

- Актом волі, але на місці відбиття явищ. Акт волі неможливий без цього місця. Гадаю, що мистецтво – це більше genius loсi, це дух місця, який вимагає відповідей на виклики довкілля. Тобто це і є мистецтво, якщо є виклик, і треба адекватну відповідь. Я так думаю. І не важливо, щоб це було кіно чи живопис, це може бути що завгодно.

- Чим ситуативно відрізняється твій акт волі у львівському довкіллі від київського?

- Не знаю, побачимо. От, точку зору львівських художників я вже знаю: вони вважають, що це відрізняється, адже Київ – мегаполіс, коло ширше, більше знаменитостей, та навіть просто потенційних глядачів, прихильників, але... але я так думаю. А щодо Харкова, то я взагалі не знаю, я там, до речі, не був ніколи (у Львові – вже втретє).

- Як щодо кількісного фактору?

- Елементарно: у Львові одна галерея, в нас – 30, в Парижі – 300. А це означає, що серед трьохсот принаймні 30 галерей - твої, серед тридцяти – одна, а щодо однієї – невідомо...

- Ти погоджуєшся з тим, що Львів ближчий до Європи, а відтак, сучасні прозахідні віяння спершу відчутні тут, а потім вже у Києві?

- Не думаю, зараз вони (ці віяння) можуть прийти хоч в Жмеринку, у будь-яке село. Але це все дурниці, головне – із ким ти спілкуєшся і для кого ти це робиш. Я, Микола, Олексій, ми це робили для наших дітей, друзів, для Тараса Чубая, для Сергія Борисовича Кримського (немає вікової різниці, моєму синові чотири, а йому – 74 роки), для людей, які мені близькі, - тобто це така вертикаль, стрімкіша, по якій можна рухатися швидше, ніж у Львові. Тут ця вертикаль товща, але вона надто засмічена меншими швидкостями... Я дивлюся, як тут, наприклад, живуть художники, і мене це дико радує, я-от тільки зараз увійшов у такий ритм...

- Який такий?

- Такий (Показує сповільненими рухами. – Авт.)

- Споглядально-філософський?

- Так. У мене там, вдома, немає часу довго споглядати…

- Що саме у цій виставці тобі імпонує найбільше?

- Усе. Я вважаю, що з останніх проектів, які я робив як куратор, учасник, цей – кращий, оскільки тут немає жодного промаху, присутнього у практично кожній виставці. Скажімо, у Рембрандта одна третя робіт – слабкі, всі це знають. Є й у проектах слабинки, що потім думаєш: що ж ти наробив? Тут такого нема. Тут я відчуваю, що кожен сказав те, що хотів, що думає, кожен – небайдужий учасник, адже сюди ніхто нікого не тягнув, і кожен сказав професійно, чітко, але делікатно, - це український проект. Делікатно. А от російський проект, як правило, відрізняється тим, що він достатньо агресивний, агітаційний. Добре це чи погано, але просто інакше. Німці, скажімо, більш розумові, інтелектуальні, а цей – м’який такий, може, занадто. Отож, делікатний. Але професійно точний проект. Жодної праці, яка б мене розчарувала, нема.

- Тобто ти би в ньому нічого би вже не змінював?

- Виставка змінюється сама по собі, наприклад, Оксана Плисюк не приїхала через виставку в Німеччині, Кауфман не зміг приїхати до Києва, і зал дуже змінює виставку. От, наприклад, тут - чорна стеля, білі арки, і ми вже будували експозицію, відштовхуючись від чорного неба. У гігантському київському залі виставка нагадувала планети, що кружляють у космосі.

- Таке егоїстичне питання: що є для тебе „Дзиґа”, маю на увазі не виключно галерею, а охопніший феномен мистецького об’єднання?

- А чому питання егоїстичне?

- Бо питаємо про нас самих (і скромно зауважу, здебільшого питання це радше скидається на напрошування на комплімент).

- Почати з поганого? Гм… не можу придумати чогось поганого… Не можу. Тобто поки що в мене немає негативного досвіду. Ймовірно, що кожна людина, об’єднання, мають свої плюси та мінуси, у чомусь вони слабші, у чомусь – сильніші. Наразі є момент цікавої постійної співпраці, де кожен виявляє свої сильні сторони, і я намагаюся усі слабинки викинути, і Маркіян із Влодком аналогічно. Не можу навіть нічого сказати посереднього…

- Який імідж „Дзиґи” у Києві?

- Імідж „Дзиґи” у Києві – це абстракція, а от серед художників та мистецтвознавців, це я можу сказати. Він безумовно позитивний. Інша справа, не маючи такої пролонгації активної, імідж цей є ситуативним.

- Наостанку – побажання самому собі на майбутнє.

- Бути спокійнішим. Така нервова ситуація, все робили за один день, коли так усе на купу, швидко, хаотично, то бачиш недоліки інших, але не свої. Заспокоюєшся і бачиш свої, краще перевернути у свою сторону цей перископ і побачити себе самого.

- Побажання яко художнику?

- Тут у мене своя позиція: я не авангардист. Не я є Бог. Бог – не я. А раз так, ну, то Бог дасть – будуть плани, не дасть – не буде.

(Сайт художника - www.bevza.kiev.ua )

Розмовляла Марія ТИТАРЕНКО