Влод Кауфман: „Це - виставка, до якої я приєднався. До виставки в Києві я був ще не готовий (не хочу подавати сирих творів), - це дуже просто пояснити. Наразі мій об’єкт ще теж не визрів, я не думав, що то буде так складно. Бо сама ідея проста, а от форма вираження – ні. Власне, перед тим, як їхати до Києва, я одну з версій випробував, але вона мені видалася непереконливою. До Харкова (дасть Бог виставку там), гадаю, я повезу ще інакшу роботу. Вона має обрости ще деякими нюансами.

Але мені тут найбільше подобається те, що тобі пропонують можливість позбутися того, що над нами завжди висіло (таке ультра-виразне ставлення до історії: або це ганьба, або це героїзм, або трагедія, заламування ліктів, ми любимо посипати себе попелом...) А тут є можливість роздумів.

Переяславська Рада – це приклад того, що роблячи дуже відповідальні кроки в історії нації, держави – якщо вже бути таким патетичним – величезне значення має відчуття, знання політики, вміння орієнтуватися в людях, - безліч компонентів, які допомагають прийняти сприятливе рішення. У даному випадку для нас, художників, які брали в цьому участь, це не стільки спроба оцінити той крок, скільки спробувати візуалізувати своє враження з цього приводу, свої роздуми.

Скажімо, я вибираю з позиції Часу і мені легше на це дивитися, бо ця часова відстань дає можливість робити певні висновки. Принаймні, те, що це було недобре, мені зрозуміло, незрозуміло було їм тоді, коли вони це приймали (350 років тому). Погано те, що я не можу зараз ідентифікувати нашу автентику, нехай молоду, національну, із тою, якою вона була тоді: наскільки вони могли відчувати себе українцями, наскільки державою чи угрупуванням людей, яким притаманна національна ідея (цього навіть історики достеменно не знають). Навколо цього існує більше міфів, ніж фактів.

На виставці є розмірковування з цього приводу: а як би я повівся, що би нам вартувало зробити, який хід ліпший. Це змушує знаходити кардинально незрозумілі версії, які втілюються найліпше технологічно абсолютно несподіваними ходами. Я ж не малюю полотна із Хмельницьким, поляками чи шведами. Розум сягає далі і вимагає іншої технології втілення розмірковувань на тему історії.

Я розглядаю поняття державності як певну упаковку (сформований кодекс законів), асоціація ящика, на якому дуже легко змінювати наліпки, наповнювати чим завгодно і користуватися безліч разів... У нас такої упаковки бракує, у нас – порожній ящик, невідомо ким і навіщо використаний... Чи варто тоді його взагалі використовувати, якщо навіть нам його пропонують? А це супроводжується маніпуляцією навколо того, як я можу для себе підсвідомо трансформувати відношення до можливості контакту із турками, із поляками... Я віднаходжу тоді певний антураж, який визріває підсвідомо, втілення асоціацій.

Тобто це є певна гра, що в експозиції нагадує радше нездійснену театралізовану сценографію яко жанр... Хоча тут більше театральності. Поняття нездійсненності як чистого жанру та в історичному аспекті. Я аналізую історію і пропоную свою версію, яку я висуваю, я й сам не знаю, чи правильно я роблю вибір, я нічого не вирішую, я просто сам собі задаю питання і хочу на них відповісти.

Тут же для мене важлива маніпуляція канонічними речами, які можуть бути вирішальними для людей загалом і для українців зокрема. Яйце в мене фігурує в багатьох іпостасях: воно справжнім, дерев’яною заготовкою писанки (а тут маємо таку ще цікаву річ: це ж натуральний виріб, який імітує яйце, тобто справжність і водночас несправжність), тут я вже роблю висновки, до якого атрибуту мене би більше тягнуло...

Ще маніпуляція гніздом, яке тут може бути потрактованим як нація (писанка – це вже нація-сім’я, жовток - особа). І ось така ситуація: яйце в гнізді – це нормальний розвиток подій, реальність. Писанка ж (як символ культури, нації) у гнізді одразу перетворюється на труп, бо виникає асоціація, що з писанки ніколи нічого не народиться, матеріалізація не відбувається, це зіпсований продукт.

Тканина в ящику? То турецький варіант: чалма, яка закручується, закручується, закручується, як змія, навколо скляного яйця, прозорого і ніякого... Образ порожній, підступний, який насторожує...

Остання серія – російський варіант, неможливість взагалі: в тебе ніби є все для того, щоб зробити гніздо, але водночас це все перетворюється на дикі хащі, гігантський простір, ва якому ти не знаєш, як себе повести, воно тебе захлюпує кількістю матеріалу для гніздування, воно тебе просто поглинуло... Звісно, я й сам пробую це зараз розкодовувати. І воно надається до цього, я називаю це ще стенографією. Це спроба маніпулювання матеріалом, який я обрав для висвітлення цієї ідеї. Я не знаю, чи мій об’єкт вписався у виставку, але, принаймні, я ним задоволений, а також тим, що виникла можливість вживання нових для мене технологій, а відтак розкручування нових систем.

Несприйняття львівської публіки? Це неготовність тої ж самої еліти так кардинально мислити... позитивно чи негативно. Інша справа, якщо це викликає незрозумілий супротив: от, я не зрозумів, значить, це фігня. Все це не дивно, бо в нас звикли обожнювати будь-які історичні події і постаті, в нас це вважається недоторканим. Маємо приклад Андруховича-Антонича - який це сморід викликало... Для мене ж цей розділ просто фантастичний, Антонич для тебе стає живим і сучасним, а був зацофаним, покритим пліснявою і нафталіном, „нєпонятно-шо” в окулярах... Хрущ. Виникає варіант доступності.

А тут: „Ящики, якісь труби, яка історія? Та ви що, над нами знущаються! Де картини?! Історія – це історичні полотна! (Де, наприклад, солдат москаля зарізав, о це, так...)” Прикро”.