- Темо, яким чином Ви опинилися серед причетних до цього проекту?

- Насправді, до нього ми йшли давно, адже це наша не перша акція такого масштабу. Нещодавно ми, наприклад, робили виставку проти війни в Чечні. Там було навіть більше художників (22 особи). Тоді ми хотіли створити об’єкт території ненасилля і неагресії, не відповідаючи грубістю на грубість. Ми створювали порожній простір для глядача, який міг стати в ньому самим собою.

- Який простір Ви намагалися створити тут?

- Спочатку я не хотів бути учасником проекту, ми багато говорили про нього, він розпочався ще півтора роки тому. Я не дуже хотів у ньому брати участь, бо вважав, що не можу мати таку дотичність, так тонко відчути цю ситуацію, бо ця ситуація дуже особиста, приватна і, можливо, глибоко трагічна і болісна.

- Але Ваша робота дуже близько дотикається до проблеми, якщо не стає точкою відліку...

- Це тому, що... Останньої миті я передумав, хоча більше люблю бути глядачем, глядач – ближчий до роботи... Передумав я тому, що зрозумів, в принципі, що можна вийти на інший рівень сприйняття, спілкування: делікатний, близький, але не на конкретні якісь речі, а на більш загальні поняття та проблеми. Це як нагадування. Нічого особистого чи приватного. Просто я люблю „оживляти” забуті картини.

- Як, наприклад, оцю? („Сорока на шибениці”)

- Так, ця репродукція, дуже маленька, висіла в мене на кухні десять років, я її бачив кожного дня. Коли я її знімав для збільшеного друку, на шпалерах залишився білий відбиток, не вигорілий від сонця. Бачите, на цій великій репродукції проглядається „зношеність” картинки: плями на небі, мабуть, від води. Але, коли я збільшував, то мені все-одно не вистачило 20-ти сантиметрів, я їх називаю 20-тьма см. боягузтва. Я вважаю, що особистісний момент, момент космічний, дуже цілісний та загальний витворюють оту грань, на якій функціонує мистецтво, на якій мистецтво діє. Коли ці речі збігаються, щось неодмінно вийде. А може, і не вийде...

- Петро Бевза сказав, що Ви хочете бути українським художником...

- Це не головне, - дуже важлива ця делікатна присутність: грузинського художника у Грузії, в Україні, українського художника в Грузії, в інших країнах. Головне – дослухатися, наприклад, мені значно цікавіше не те, що я розповідаю, а те, що ви мене питаєте. Не треба виокремлювати, хто є хто, це тільки вводить в оману, спотворює концепцію себе.

- Побажання самому собі?

- Щоб я, напевно, не був закритою, байдужою людиною. Ось це.

(Сайт художника - www.svireli.com )

***

Казка про ворону і сир.

Цікаво, як гадаєте, дивитися із шибениці чорно-білого Середньовіччя на яскраво-зелене яблуко третього тисячоліття? Велике, смачне, на білій тарелі. Його можна гільйотиною розрубати на дві половини, як слово „роз-брат”, так, щоб потім у його м’якоті з’єднати ніж братнього народу із іншим ножем (також братнього народу), аби вийшло „ніж-ність”.

А поки ніж-но будуть виміряти, чи рівні половинки, відшматовуючи скибу за скибою, зернята може видзьобати сорока, так-от.

***

Розмовляла Марія ТИТАРЕНКО